6. Корисне для настрою

Тепер Антон Олегович заглядає до Ренати щодня. Авжеж, відчуває особисту відповідальність як командир загону.

Заодно приносить воду і персики – крадені із сусідніх садів.

А ще чурчхелу. Натуральну, домашнього виробництва. Кривеньку, підсохлу. Але неймовірно смачну і поживну. З тоненьким шаром застиглої татари, тобто виноградного соку, з хрусткими, дбайливо обсмаженими горішками – фундуком, мигдалем, волоським.

 – Корисно для судин, – пояснює Антон Олегович.

Рената вгризається в тягучий смаколик і мружить очі, а він додає:

 – І для настрою. 

Поки Рената жує, вожатий сипле цитатами з давньогрецьких філософів, читає вірші відомих поетів:

В золотій смушевій шапці

Циган-вечір сходив з гір,

Ніс він ніченьці-циганці

З срібла кований набір.

А вона його вже ждала

У долині, у гаю,

Ніжним гребенем чесала

Чорну кісоньку свою…[1]

 – Більше не паморочиться? – питає Антон Олегович.

Рената не знає, що відповісти. Бо паморочиться. Але не від спеки. І не від роботи. Більше за сонце жалить проникливий голос, і більше за сапку виснажує думка, що за кілька хвилин він знову піде.

Після обіду в кімнаті тиха година. Навіть якщо комусь не спиться – читають, розгадують кросворди, просто витріщають очі на стелю. Поважають чужий сон. Однак після… Після тихої години починається гучна.

Часом усі біжать до моря. А часом, коли на дворі ще тримається спека, дівчата кличуть до себе хлопців.

По столу розлітаються карти, на ліжка летять програні прикраси, годинники, футболки. Без упину ллється вино – наче хтось відшукав у стіні кран від безкоштовного винопроводу. Спорожніла пляшка розкручується за годинниковою стрілкою – і проти, вказує, кому і з ким зійтись у награному поцілунку.

Решта регочуть, поки не паралізує щоки. Хтось знімає компромат на фотокамеру, хтось уже усамітнився у кутку. Розмовляють дедалі тихіше. Мовчать.

Рената теж потягує вино, але до гри не сідає. Залишається осторонь. Спостерігає ліниво за збудженою компанією, злиться на Солоденко – за останні дні вони жодного разу не поговорили. Добранок, добраніч. На тому все.

Натомість з Надійкою, що спить праворуч, Оксана перешіптується до глибокої ночі. Бігає з нею за ручку до душу і в туалет. Обмінюється одягом – Надійка навіть віддала Оксані свій купальник. У неї в арсеналі ще три.

За гральним столом вони фліртують із хлопцями з університетської гандбольної команди. Високими, плечистими. Сидять у них на колінах, довірливо слухають, що ті верзуть їм на вушка. Дозволяють підливати вина, і ще, і ще… А тоді зникають разом і вертаються лише під ранок.

У п’ятницю, у передостанній робочий день першого тижня, Антон Олегович не приносить чурчхелу.

 – Кидай сапку, хутчіш, – каже він, не в силах стримати загадкової усмішки. – Нас чекають.

Вони сідають у автобус, що зазвичай возить студентів на поле і назад до бараків. Та цього разу вони їдуть іншим шляхом. Несуться серпантином уздовж узбережжя, зупиняються на широкому плато. Вуйко Василь, водій, паркується під самотнім деревом, а Рената з Антоном проходять крізь руїни стародавньої фортеці. Рената торкається білих кам’яних стін – їй ввижається, вони от-от заговорять. Голосами легенд, молитвами пращурів.

Антон тягне Ренату вниз, до води. Веде крізь кам’яну напівзруйновану арку, далі – східцями, що поросли колючими травами. Спуск крутий, слизький, глинистий, тож Антон міцно тримає Ренату за руку, а в кінці стежки взагалі хапає за талію і допомагає зістрибнути з високого виступу.

Замість пляжу тут – самі лише валуни, гостроверхі, дебелі. Море шипить, пробираючись у вузькі проміжки між ними, піниться, сердиться. Рената стягує кеди та шкарпетки, сідає на камінь і довіряє піняві стомлені босі ноги. Антон кидає округлі камінчики в воду, і вони стрибають жабками аж до обрію.

Ренаті так тихо всередині. Так затишно у цій оточеній скелями бухті. Тільки одна дрібничка не дає спокою – наче комар, що дзижчить на вухом.

 – Чому ти тоді сказав, що в мене непідходяща зовнішність для телебачення?

 – Я так сказав?

Рената нахиляє голову до плеча.

 – Певно, приревнував до твоїх майбутніх глядачів, – очі Антона сховані за чорними окулярами. Рената стискає коліна. Вона помилилася: він не може відкритися навіть тут. Вітер зриває панамку з її маківки, кидає у воду. Хвилі пожадливо жують її і от-от потягнуть на дно.

Антон зістрибує з каменя, білі штани стають прозорими від води. Огинає один валун, другий, перестрибує бетонну плиту, схопив!

Повертається. Скидає окуляри, чіпляє Ренаті на ніс, а мокру панамку вдягає собі на маківку – аби просохла.

 – Забудь, що я казав. Ти будеш крутезною ведучою. За тобою впадатимуть мільйони прихильників. Тільки попереджаю: вони чатуватимуть на тебе за кожним кутом і цілодобово вимагатимуть автографів. Твоє обличчя буде всюди: на рекламних щитах, на вагонах метро…

Рената сміється. І радіє, що чорні скельця сонцезахисних окулярів ховають її зіниці. Нарешті вона може безсоромно розглядати усі його риси: дрібну щетину, тоненький шрам на щоці, гострі, трохи випнуті вперед верхні ікла.

 – Поїхали! – гукає зверху вуйко Василь. – У ваших скоро обід.

Антон бере Ренату за руку, і Рената навмисно вдає непевність у рухах, щоб підніматися нагору якомога довше. Ковзає на глині, перечіпається за коріння рослин, витрушує з кедів камінчики. Щоб якомога довше не закінчувався полон його ніжних гарячих пальців.

[1] Вірш Олександра Олеся, 1930 р.