5. Сонце любить Ренату

Сизим ранком розпочинається перший робочий день. Новоспечені трудівники вишукуються в черги до умивальників, стягуються до їдальні. Колупаються ложками в тарілках з молочною вермішеллю, жують прозорчастий хліб зі сльозою вершкового масла. Запивають ледь теплим солодким чаєм і збираються біля автобусів, що повезуть їх у поля.

Діляться на ланки, обирають ланкових. Додивляються сни в автобусі.

Добова норма – прополоти чотири гряди виноградників. Кожна гряда тягнеться за обрій. Кудись до наступного світанку.

 – Хіба ми не збирати виноград приїхали? – хмурить тоненькі брови Оксана.

 – Який виноград у липні?! – сміється бригадирка у білій хустині. – А поки що – суріпка, в’юнок, пирій! Успішних урожаїв, молодь!

Звалює молоді під ноги оберемок сапок і легкою ходою запливає назад до автобусу.

Молоді не до сміху.

Дівчата і хлопці розбирають сапки. Рената давно не тримала сільськогосподарського інвентарю в руках. З дитинства, коли вони з мамою і братом приїжджали до дідуся в село. Навесні Рената допомагала саджати картоплю, восени – годинами вичісувала з трави сухе листя за допомогою велетенських граблів.

Зараз вона теж налаштована рішуче. Просапати чотири гряди за шість годин? Запросто! Чернецькі роботи не бояться. То он, Солоденко хай переймається. Вона створіння ніжне, з інтелігентної родини музикантів, зламає ніготь – галас чути аж на Венері.

Ренаті ж недарма природа видала широкі плечі та сильні руки. От і стали в пригоді. Виконає і дві норми. А де дві, там і чотири. Готуйте ваші грошики, панове виноградарі!

Рената поправляє панамку, закочує рукави сорочки, вдягає рукавички. Бездонні, широкі, брезентові. Щоб держак сапки не натирав долонь. Береться до роботи.

 – Головне – зловити ритм, – каже Рената до себе. 

З кожною годиною стає на кілька градусів спекотніше. Сорочка липне до спини, що вже давно ниє від незвичного положення, м’язи рук судомить від одноманітних рухів. Кінець гряди не те що не наближається – навпаки, тікає далі й далі. Ніби хтось тягне цю зелену змію за хвіст, і що довшим виростає хвіст, то більше береться на ньому бур’янів.

Рената боїться не встигнути і прискорюється, ігнорує біль, ігнорує знемогу. Коли по них приїжджає автобус, вона з гордістю думає про свої чотири гряди. Здолала! Для першого разу непогано. Спить, не перевдягнувшись, аж до вечері. Ковтає зеленувате пюре з картоплі, віддає цурпалок оселедця на сусідній столик. Довго стоїть під душем. І просить холодну воду (гарячої навіть не обіцяють!) забрати втому і жар. Той нестерпимий жар, що в’ївся глибоко-глибоко під шкіру.

Наступного дня усе починається спочатку: суріпка, в’юнок, пирій. Спека. Тільки ще дужча. Ані хмаринки. Ані натяку на вітер.

 – Нічого, – стискає губи Рената. – Сонце мене любить. Пестить! Тіло набереться сили аж до наступного літа. А от як там білошкіра Ксюха витримує?..

Рожевий капелюх бринить поміж листям удалині. Оксана не поспішає. Раз-у-раз кине сапку, перегукнеться з дівчатами. Затягне дурну, недоречну пісню, і решта підхоплять, заспівають бадьоро.

Ренаті теж хочеться заспівати, але вона боїться, що розслабиться, що надмірно відволічеться. Зіб’ється з ритму. Не надолужить темп. Не візьме планку, що поставила собі напередодні. Ні. Коли почав орати, так у сопілку не грати. Розважиться після.

Сапка вібрує від наснаги і вгризається в тугі суріпчині стебла. Сонячний промінь відбивається від сталевої лопатки. Б’є в щоки.

Сонце.

Сонце любить Ренату. Сонце дбайливо кутає Ренату в пухнастий кокон. Пестить шию і плечі крізь світлу тонку тканину, прогріває нутрощі, уповільнює рухи: не поспішай, збав оберти, розслабся, потанцюй зі мною. І Рената танцює. Навколо сапки. Навколо власної вісі. Навколо сонця. Сонце – ритуальна ватра, і Рената несе їй у жертву дикорослі квіти.

 – Агов! Ти тут?

Рената розплющує очі. Лякається темного силуету, що схилився над нею, – проти болісно світлого, чи не білого неба, він видається чорним.

 – Тут.

Чорний силует простягає пляшечку з водою, і Рената впізнає шкіряний браслет на правому зап’ясті: ну звісно. Антон Олегович. Хто ж іще.

Усі зібралися тут, під оливами: ланковий, дівчата і хлопці з їхньої ланки, водій автобуса. Вони заклопотано гудуть, як бджоли, вулик яких потривожив нахабний злодій, махають над Ренатою панамками, обтирають вологими хустками оголені руки.

Але Рената бачить лише рум’яне обличчя з рухливими бровами. Спітніли скроні. Суворо стиснені губи. Бездонні зіниці, що от-от вийдуть з берегів.

І вона ніяк не може розірвати ланцюг їхніх зсудомлених поглядів. Як несила людині відпустити дріт, коли її до кісток проймає електричним струмом.