4. Сигнальні ракети

Ось і Лавандівка. Приморське селище, де суманські студенти житимуть наступні два тижні.

Фешенебельний барак відчиняє скрипучі двері. Сумки та наплічники падають на рипучі ліжка без спинок, у пробиті вікна нахабно рветься солоне повітря.

Алігаторка, тобто Алла Гнатівна Гак, разом із місцевим бригадиром скликає нараду у критому павільйоні на подвір’ї.

 – Панове! Завтра початок трудового тижня. На кожен день ви отримуєте норму, яку маєте виконати! Обов’язково маєте виконати, щоб покрити витрати на ваше проживання і харчування! А якщо хочете заробити – увага! – то мусите її перевиконати!..

Студенти гомонять, свистять, перегукуються. Цифри та терміни тонуть у їхньому гаморі, а Антон Олегович, не дочекавшись фіналу тиради, пропонує всім їхати у місто на святкування Дня флоту. Обіцяє концерт і салют на центральному майдані, і невдовзі в павільйоні залишаються тільки пані Алігаторка та бригадир без імені.

Рената вагається: їхати чи не їхати до міста? Повертатися доведеться пізно, а вставати – на світанку. Чи не краще прийняти душ і спокійно розкласти речі? Почитати на ніч і дати собі виспатись перед невідомим…

 – Давайте пограємо в «Мафію»! – пропонує сусідкам Оксана. Вона вже перезнайомилася з ними усіма, її рудий хвіст палає то тут, то там, стрибає по всій кімнаті, як сонячний зайчик, і дівчата не зводять з нього очей.

Рената жбурляє під ліжко нерозібрану сумку і виходить на двір. Хай кудахкають у своєму курнику хоч усеньку ніч. А Рената ліпше прогуляється святковим містом.

Між Лавандівкою та Евксинськом щогодини курсує морський трамвай. Антон Олегович підганяє підопічних, щоб не пропустити найближчий рейс.

Рената сідає біля вікна. Призахідні хвилі відливають рожевим і сизим, відгодовані мартини б’ються об них животами, вихоплюють сріблястий харч і, знову пильнуючи, зависають у небі, відбиваючи білими боками останні промені сонця.

Концерт набридає швидко – до сцени не підберешся, чути лише гупання басів і вібрацію під ногами. Людей забагато, хтось регоче, хтось вигукує слова пісні на свій манер, хтось влаштовує бійку. Рената почувається так, наче її закинули в одне з химерних полотен Босха, тож вона напружується і виринає назовні. Неподалік від центрального майдану – парк. Тут значно більше повітря. Навіть зорі видно і пахне хвойно.

 – Якщо вони зараз же не почнуть салют, – сичить жінка з хлопчиком на руках, – ми не встигнемо на трамвай!

Рената згадує, що їй теж неможна запізнюватися.

 – Проґавите останній рейс – ночуйте з безхатьками, – попередив Терній перед висадкою в Евксинську.

Рената повертається на майдан, щоб відшукати своїх. Натовп схожий на шторм. Атакує, гудить, збиває з ніг. Кольорові прожектори сліплять, залишають в очах брудні плями. Замість музики – гамір, посвисти, завивання. Рената більше не орієнтується, з якого боку море, а з якого – парк. Де станція морського трамвайчика? Де всі?.. Зашморг юрби стягується вужче, вужче, вужче!..

Рената усвідомлює, що кричить, затуливши вуха, тільки коли хтось хапає її за лікті.

 – Ви!

Губи не слухаються. Тремтять. Ренату тягне кинутися під крило рятівнику. Притулитися так сильно, щоб стукіт його серця перебивав гупання з гігантських концертних колонок. Але під крило Антона Олеговича вже пурхає інше пташа. Білявка у червоній бандані. 

- Останній трамвай за п’ятнадцять хвилин, – оголошує Антон Олегович і йде шукати решту підопічних. Разом із білявкою в бандані та кількома другокурсниками Рената слухняно чекає на його повернення біля причалу.

Вони на дні. На дні величезного темного акваріуму, і вгору раз-по-раз прохоплюються фантомні медузи вогнеграїв. До станції морського трамвая, як до живильного джерела, довготелесою муреною тягнеться черга. Жінка з дитиною, яку Рената бачила в парку, намагається прорватися вперед, але ніхто не поступається місцем. Очевидно, що всім не те що не встигнути – ніяк не влізти. Навіть якщо люди заб’ються до салону щільно, як підручники на поличку сумлінного абітурієнта.

 – Заночуємо на пляжі, – відкидає чуб з обличчя патлатий хлопець.

 – Угу, – опускає голову інший, у темній панамі.

 – А що, ночі тут теплі, романтика!..

 – Тоді треба ще випити, – зауважує білявка.

Усі схвально кивають, але тут над ними роздається громоподібний голос Макса, Максима Вікторовича:

 – Пити будете в таборі, – каже він.

 – Томатний сік, – уточнює Антон Олегович, вигулькнувши з-за широкої спини друга. За ним апостольським гуртом стоять зібрані по всій площі студенти. – За мною.

Виявляється, Максим Вікторович уже відстояв чергу до каси та придбав квитки для всіх. Чергу ж на посадку передав одній відповідальній студентці.

Він розводить хвилі юрби кремезною рукою та веде студентів до трамваю, як Мойсей єгиптян через Червоне море.

Рената стоїть на задньому майданчику трамвая, притиснена іншими пасажирами до вікна. Трамвайчик залишає по собі пінистий слід на воді та розчаровану, розпачливу масу людей, що на нього не встигли. Вони юрмляться на краю причалу, штовхаються, сиплють прокльонами, заглушеними вже нікому не потрібною музикою, і Ренаті ввижається, що вони от-от почнуть зриватися у воду. І потягнуть за собою решту, одного за одним…

Причал віддаляється, віддаляється, віддаляється.

Стихають звуки, дрібнішають люди та феєрверки над ними. Звідси, з моря, вони нагадують не безжурну святкову розвагу, а радше сигнальні ракети, що тривожно благають: «врятуйте... наші… душі… врятуйте… наші… душі…».