3. Ти заблукаєш

Зі світанком потяг вривається на Чумацький півострів. Тут усе інакше. Інші запахи, інші кольори. Інше світло. Рената спостерігає у вікно, як розливаються небом гарячі барви. У грудях теж розливається пекуча лава: хвилювання, передчуття змін.

Поволі прокидаються дівчата. Шарудять, шепочуться, замовляють у провідниці розчинну каву. Пригощають Ренату варениками з вишнями. Домашніми, з долоню. Холодними такі смакують найліпше.

Ось і Скіфськ. Вивалюються з вагонів валізи, наплічники, сумки. Велосипеди, дитячі візочки, трекінгові палиці. Найменшому пасажиру – півроку. Він спить у слінгу за спиною в тата. Найстаршому дев’яносто. Він також спить, але ноги його йдуть поволі у напрямку підземного переходу.

Антон Олегович вистрибує з вагону останнім. Ледве добудився студента з факультету комп’ютерних технологій. Підібрав кимось забуті сонцезахисні окуляри. Відніс у сміття порожні пляшки та розірваного на шматки короля треф.

Вожатий квапно спускається металевими сходами. Зачіпається задником правого мокасину за останню. Мокасин зісковзує з п’яти і летить під потяг.

 – Ні-і! – ахкають всі навколо. Антон Олегович тягнеться вниз, але довжини руки недостатньо. Максим Вікторович пропонує допомогу, але йому бракує гнучкості. Провідниця сплескує руками і обмахується пілоткою.

 – Буде вам урок! – втішає колегу ще одна вожата, Алла Гнатівна Гак, яку вдячні студенти прозвали Алігаторкою. Свого часу вона працювала у колонії для неповнолітніх і тепер у кожному стрічному бачить об’єкт для суворої педагогічної практики: – Взуття повинно бути зручним і надійним!

 – Дякую, – кланяється Антон. – Слушна порада.

 – Головне, вчасна, – стирає зі скроні піт Макс.

Алігаторка зіщулюється:

 – Сподіваюся, ви маєте запасне?

Студенти розпитують, який у вожатого розмір, пропонують власні капці та сандалі. Але Антон Олегович уже шкандибає напівузутий на інший кінець платформи.

Прибігає з відібраною в туристів трекінговою палицею. Падає на живіт, підчіплює загублений мокасин. Підхоплюється з легкістю кота і демонструє наелектризованому натовпу здобутий трофей.

 – Та-а-ак! – видихає задоволене панство і заледве не піднімає героя на руки. Наче він щойно забив вирішальний гол.

Тепер можна спокійно чекати на електричку до Евксинська. Хтось залишається пильнувати валізи, хтось розбігається по найближчих генделиках, а хтось ховається від південного сонця у старій вокзальній будівлі. У Оксанки ж, яка в потязі виспалася за всі студентські роки, є власний план.

 – Маємо дві години, – із традиційним спалахом в очах оголошує вона. – Якраз встигнемо змотатися на ринок, кажуть, він тут непристойно дешевий!..

 – По-перше, не дві години, – Рената озирається на годинник на вокзальній будівлі, – а годину сорок, а по-друге…

 – Ну Рень, – канючить Ксю, – тут близько, ми туди й назад! У мене такий купальник ганебний, тобі самій буде соромно поруч зі мною!

Рената відмахується:

 – Мені буде соромно, тільки якщо ти будеш зовсім без купальника!

 – А я буду! – хапається за соломинку Оксана. – От побачиш! Якщо не даси мені купити новий, я старий все одно не вдягну!

 – Годі мене шантажувати! – обурюється Рената. – Нікуди я звідси не піду!

Оксана з готовністю киває:

 – Я тоді сама?

 – Ні! – хапає її за руку Рената. – Саму не відпущу! Ти заблукаєш!

Вона плететься розпеченим асфальтом уздовж траси і мовчки дивується, як її подруга завжди домагається свого.

 – О, – вигукує Оксана за двадцять метрів від ринку. – Пахлава!

 – Вона солодка і жирна! – Рената намагається врятувати подругу – а заодно і себе! – від незапланованої спокуси.

 – Суцільна користь! Мед і горіхи! Те, що лікар прописав!

Рената ще стоїть на світлофорі, а Оксана, перетнувши дорогу на червоне, вже протягує продавцю п’ятисотку.

 – Дрібніше нема? – приречено цікавиться той. Зникає, щоб розміняти завелику купюру, а Оксана, неспроможна боротися зі слиновиділенням, швидко розправляється зі смаколиком. Дзеркальні нейрони Ренати також нагадують їй про голод. Солодкого їй не хочеться, тож вона шукає очима кіоск із чимось істотнішим.

Поки Оксана чекає на зниклого продавця із рештою, Рената відлучається за пиріжком із картоплею. Після пиріжка хочеться пити, вона заглиблюється в ринок, купує воду, навідується до вбиральні, повертається. Але лавка зі східними солодощами зникла без сліду. Як і Оксана. Натомість увесь простір заполонили пляжні парасольки та надувні круги.

Рената повертається в ринок у пошуках іншого виходу. Розпитує місцевих про пахлаву, і місцеві дружно вказують у протилежні боки.

 – Праворуч, іще раз праворуч, а тоді прямо.

 – Прямо, нікуди не звертай. Там буде пальма і реклама з мавпою.

 – Зараз ліворуч, пройдеш повз купальники, там спитаєш іще.

«Купальники!» – радіє Рената. Може, Оксана якраз там?

Однак, скільки не кружляє, Рената все одно повертається до вбиральні. Біля жодної точки з пахлавою, яких понатикали на всіх кутах ринку, Оксани немає. Біля купальників теж.

Наручний годинник перехожого підказує, що до електрички лічені хвилини. Щомиті озираючись, Рената біжить до вокзалу.

- Чернецька! – ледь не з кулаками кидається на Ренату Алла Гнатівна. – Ну де тебе носить!

Рената востаннє обертається – перевірити, чи не наздоганяє її Оксана. Всередині – цегла відчаю. Чи то смажений пиріжок не пішов на користь?..

Рената заходить до електрички і врізається в невидиму стіну: подруга, як ніде нічого, базікає з купкою дівчат і розмахує яскраво-рожевим капелюхом із широчезними кресами.

 – О, Рень! Диви, що я відхопила!..