2. Тортури і карамелька

Рената відчуває щокою неприємне поколювання. Намацує пальцями подразник, що стирчить із дистрофічної подушки, тягне за кінчик. Куца біла пір’їнка. Рената опускає її поверхом нижче, лоскоче кирпатий ніс Ксю. Ксю вихоплює пір’їнку, дмухає на неї, вітер радо прикидається поштарем: доставляє пір’їнку Надійці. Надійка вкладає її між сторінок, де закінчили читати – вона і вітер – і захлопує книжку.

Усі хиляться до сну від задухи та розміреного перестуку коліс. Ренаті ж не лежиться. Вона сповзає з полички і застібує босоніжки. Прогулюється вагоном. Ось одна компанія голосно грає в карти. Хлопці, дівчата – вочевидь, давно знають одне одного. Жартують, сваряться, гиготять. Родина.

Ось компанія трохи менша, тихіша, розкладає обід: бутерброди, загорнені у фольгу, варені яйця. Огірки, крекери, перші цьогорічні яблука. Навіть дивитися – кисло.

Ось дівчата заплітають одна одній коси. Ось хлопці наспівують щось англійською.

Ось тамбур і в ньому – Антон Олегович Терній. Тепер не викладач, а вожатий.

Напередодні, на студентському зібранні, Рената переймалася дарма: людей набилася повна аудиторія, і на високу «некіногенічну» чорнявку Антон Олегович не звернув уваги. Тоді Рената сама підійшла до нього впритул, аби уточнити про належний одяг і взуття, а він відповідав байдужо й ввічливо. Навіть його рухливі брови не виказали жодної емоції. Рената образилась: невже її зовнішність не тільки не підходить для камери, а й узагалі – не відкладається у людській пам’яті?

Терній стоїть у прохолодному тамбурі. Схрещені руки лежать на прочиненому вікні. Вітер зриває вологу з чола, дме на розпашілі щоки.

 – Карамельку? – Рената затікає до тамбуру обережно, бочком, притримуючи двері. Притуляється до них спиною, простягає руку з яскравою цукеркою.

– Чом би й ні, – Антон Олегович закидає карамельку за щоку і задоволено прицмокує. – Що там у вас, усе гаразд? Постіль є? Ніхто не дошкуляє?

– Хіба що пір’я в подушках, – всміхається Рената, намагаючись зловити стомлений погляд Тернія.

 – Ще ті тортури, – погоджується вожатий, але очі дивляться вдалину, за виднокрай.

Вагони скреготять залізом, колеса перебріхуються з рейками, вдалині свистить гудок товарняка. Рената вивчає м’який чоловічий профіль і їй мариться, що вона ніколи не бачила його раніше. А що, як вони дійсно незнайомі? А що, як їй лише наснилася та безглузда сутичка на занятті з теорії телебачення?..

 – Антоніо, ну ти де? – у тамбур вривається запах копченої ковбаси та спирту. Разом з ними вривається Макс, тобто Максим Вікторович Сметанкович, другий вожатий. – Уже все накрили!

Якщо Антоніо – антична статуя, то Макс – середньовічна фортеця. Дебелий, плечистий. Завеликий для тісного тамбура. Антон вибачається перед Ренатою і йде святкувати успішний початок подорожі.

Тамбур знову стає просторим. Порожнім.

Не впізнав. Не впізнав чи?..

Рената займає пост біля вікна. Випростовує руку під приємний повітряний струм, спостерігає, як тікають за обрій стовпи та дроти. Як суманські степи, схожі на байбачі спинки, переходять у зеленуваті хвилі узлісь, у хвойні лісопосадки та дубові гаї.

Потяг пірнає під міст, і Рената розвертається до виходу. Застигає біля дверей. З каламутного, пошарпаного скла на неї дивиться її відображення. Химерне, викривлене, але уява легко домальовує знайомі риси.

Чи достатньо Рената змінилася за два роки, щоб її не впізнати? Очі? Очі ті самі: подовгасті, вузькі. Наче зопалу прорізані ятаганом. Губи? Губи маленькі, круглі. Як у ляльки. Занадто дитячі, щоб сприймати її всерйоз?.. Волосся густе й темне, вона не стригла його з допотопних часів. Брови хіба що поширшали… Та хто на таке зважає?.. Фактура та сама. «Непідходяща».

Рената знов біля вікна. До плацкарту повертатися ліньки. Не хочеться запахів і звуків, якими там нашпигований кожен квадратний метр. Кортить стояти в тамбурі, не зводити очей з краєвидів, аж поки вони не змінять кольори на тіні, поки не посиплються зорі, поки не вийде місяць. Який він сьогодні? Гострий, як піратська шабля, чи напнутий шаманським бубном?

Повіки важчають. І коли Рената проходить повз подорожніх, вже не таким гучним видається сміх. Не такими різкими – пахощі від в’ялених лящів і квасу. З останніх сил вона здирається на королівське дерматинове ложе і покірно віддається вірусу, що скосив уже пів вагона. Безжальному вірусу снів.