1. Спробуйте харакірі

Рената дивиться на вокзал так, наче він храм. Свічним теплом ваблять цифри електронного годинника, що над парадним входом. Тягнеться в небо державний прапор. А сповіщення про прибуття та відправлення потягів лунають, мов церковні дзвони. Або як співи мулли на мінареті: і кличуть, і кваплять, і сповнюють нутрощі тугою й надією.

Снують вокзальною площею прихожани. Похилі, вицвілі, у трикутних хустках. І соковиті, нестримні, в тонких сарафанах чи шортах – такі, як вона, Рената.

А ось і їхній священнослужитель. Рум’яний білявчик із рухливими бровами. Весь рухливий. Усюди водночас, водночас із кожним. Ось він звіряє списки студентів, ось фліртує з провідницями, а ось – уже допомагає з валізою літній пані на іншому кінці потяга.

Ось він благоговійно зачитує молитву: правила поведінки в дорозі. Студенти вдають, що слухають. Схиляють поважно голови. Морщать чола. Шаріються від сміху, яким повні по вінця, – ще мить, і він вибризне з їхніх вух.

Священнослужитель заганяє паству до вагону.  

Алілуя. Швидкий нічний «Сумань – Скіфськ» відбуває з першої платформи. Видихає всім своїм безкінечним, неповоротким тілом. У прочинені вікна тікають гамір і сміх, бренькіт гітар, прощальні зойки.

Рената також кричить «гіп-гіп!.. пригоди починаються!» – тільки подумки. Підглядає з верхньої полички за сусідками. Милується безкрайніми сірими, подовгастими карими, котячо-зеленими очима, ямочками на щоках, свободою оголених ніг. Під Ренатою – Солодка Ксю, точніше – Оксанка Солоденко. Одногрупниця, найліпша подруга, бойова товаришка. Її вогняний лисячий хвіст зав’язаний високо на маківці. Вона сидить, склавши ноги по-турецьки, і вже допиває півторалітрову пляшку води. Навпроти Ренати – незнайома Надійка. З іншого факультету. Щось про архіви та документи. Попри гамір і розгардіяш, Надійка намагається читати книжку. І вітер читає теж, гортає, сіпає сторінки – воліє якнайскоріше дізнатися, хто вбивця? Ось-ось не витримає і забере детектив із собою, у дике поле.

Під Надією, на нижній поличці, – Дарина, теж архівознавець. Чи діловод?.. Дивиться у вікно, обнімаючи коліна. Нервує? Рената теж. Вона вперше житиме без мами, хоча позаду вже четвертий курс. Вони з Оксанкою тепер не просто студентки – тиждень тому їхня група отримала журналістські дипломи. Тепер вони бакалаври. Після сесії Рената кинулася шукати роботу, але вигадниця Ксю підкинула кращу ідею: поєднати відпочинок і заробіток. Майнути на море, у молодіжний трудовий табір. Востаннє насолодитися студентством.

 – Недарма ж нас кличуть збирати виноград, – підморгнула Ксю, махаючи перед обличчям Ренати роздрукованим оголошенням. – А де виноград, там і вино, а де вино – там і розваги з хлопцями…

Хлопці – улюблена тема Солодкої Ксю. Вона про них теревенить без упину: і на лекціях, і на перервах, і за обідом у їдальні. І навіть на похоронах тітки плакала не стільки через гірку втрату в родині, скільки через те, що та не встигла познайомити її з молодим сусідом…

Рената слухає ті балачки у чверть вуха. У світі стільки цікавого: кар’єрні перспективи, нечитані книжки, Великий Бар’єрний риф… Нащо гаяти час на легковажних хлопців?

А от ідея пожити за десять хвилин від Вовчого моря у розпал сезону (і заодно відкласти грошей на Велику Мрію!) Ренату зацікавила. Вона взяла два дні на роздуми, прописала у блокноті всі «за» та «проти» і на третій день побігла разом із подругою записуватися до трудзагону.

Сюрпризи почалися на зборах напередодні від’їзду. Рената на всіх вітрилах залетіла до аудиторії, але її одразу ж винесло звідти зустрічним вітром: біля дошки стояв хлопчина. Невисокий, присадкуватий, із зібраним у хвіст світло-русим волоссям. Насправді не хлопчина – Рената це знала напевне – а молодий викладач.

 – Ти чого? – зашипіла Оксана, наздогнавши подругу в коридорі.

 – Це ж Терній!

 – І що?

 – Другий курс, пам’ятаєш? Він заміняв Кротюка на теорії телебачення…

Оксана обережно зазирнула у прочинені двері, надула губи:

 – Щось не пригадую… Я цього жеребчика бачу вперше! Він хіба не студент?!

 – Аж ніяк! – Рената зиркнула в бік аудиторії й насунула капюшон сорочки аж до носа. – А що, як він мене теж впізнає? Краще я нікуди не поїду! Йди сама!

Оксана здійняла руки з розчепіреними пальцями над рудою маківкою, натякаючи, що в неї зараз вибухне голова:

 – Поясни по-людськи, що ти такого накоїла на другому курсі, що тепер майже на п’ятому готова відмовитися від моря?!

 – Ти правда не пам’ятаєш?

 – Та срібло мені в коси!

Проти фірмової Оксаниної клятви Рената аргументів не мала.

 – Коротше, він розпитував, хто де мріє працювати. Ну я така: на телебаченні, авжеж, ведучою. А він подивився на мене, примружився так неприємно, зухвало, і каже: ваша зовнішність не кіногенічна. Фактура не підходить для камери. Спробуйте краще радіо.

 – От негідник! – сірі Оксанині очі збільшилися в кілька разів. – А ти йому що?

 – А я йому: а у вас усе не підходить для викладання. Ні вік, ні зачіска, ні вимова. Спробуйте краще харакірі!

Оксана зігнулася навпіл від сміху.

 – І чим закінчилося?

 – Нічим, я втекла і більше на його пари не приходила.

Оксана дістала із сумочки люстерко, поправила туш.

 – Ну, можливо, не все так погано. Може, у хлопа все в порядку з гумором. Побачить тебе, зрадіє, що в дорозі не буде нудно…

Рената закотила очі.

 – Гаразд, – вона рішуче стягла капюшон. – На війні як на війні.