Розділ 16 «Таємниці минулого»

-Кілька століть тому-

-Аледдараль-

Просторі коридори, освітлені мерехтливими ліхтарями, здавалися майже безлюдними. Кам'яні стіни дихали віковою історією, а в повітрі відчувався тонкий аромат старих книг і магічної енергії.

Конор та Вероніка швидко йшли вузькою стежкою, оточеній старовинними стінами, які зберігали в собі таємниці минулих століть. Стіни інституту, зведені з грубих каменів, мали зморшки часу. Яскраві кольори пейзажів контрастували з пожовклими клаптиками тканини, на яких були зображені портрети видатних мисливців, які колись славилися своїми подвигами.

Факели, що світилися м'яким світлом, додавали атмосфері таємничості. Вогонь танцював у їхніх металевих підставках, відкидаючи тіні на стіни, немов намагаючись оживити давні легенди.

– Привіт! – весело вигукнула Джаміра, підбігаючи до друзів.

– Привіт! Ну що, пішли? – підморгнула їй Вероніка.

Конор зупинився, задумавшись.

– Лео вже прийшов?

– Він уже чекає нас біля тренувальної зали, – відповіла дівчина, махнувши рукою в напрямку коридору.

Лео стояв спершись об стіну. В його руках формувалася магія. Маленький вогник то розгорався то згасав.

– Вітаю! – сказав він, відштовхнувшись від стіни.

          Вогник у руках мага різко погас, залишивши лише легкий димок, що повільно підіймався. Його погляд став веселим, наче в очах запалилися нові зірки.

Перед дітьми відчинилися масивні двері. Висока стеля, прикрашена розписом, притягувала погляд, немов небесний купол. Якщо придивитися уважніше, можна було побачити сцени з битв між мисливцями та демонами – героїчні постаті, що змагалися зі злом, їхні обличчя сповнені рішучості та відваги. Посеред битви стояла дівчина. В її руках був чорний пісочний годинник.

З деяких кімнат лунали звуки заліза та вигуки мисливців, що вже давно не покладаючи рук тренуються. Діти зачаровано розглядали кімнату. Хоч вони тренувалися в ній вже кілька років, але ніколи не звертали на це увагу. Краса паморочила голову. Роздивлявшись візерунки вони згаяли декілька хвилин.

– Ну… що будемо робити? – порушила мовчання Джаміра.

Ніка зачаровано оглядалася довкола, ніби вперше бачила цю залу.

– Тут завжди було так красиво?

– Так, Вероніко. Завжди…

Дівчина здригнулася від несподіваного голосу за спиною. Наставник був уже в літньому віці, однак, все одно тренувався та допомагав молодим мисливцям. Він довго вчителював у інституті та знав чи не кожну його щілину.

– Добридень, пане Ліконтію! – привіталася Ніка.

– Чому прийшли? – спитав він, поглянувши на дітей.

– Ми прийшли… – почав Конор, але Ніка перебила його:

– Щоб потренуватися, бо екзамен скоро!

Ліконтій важко зітхнув і провів рукою по сивому волоссю.

– Ох… Тоді не буду вам заважати.

– Пане Ліконтію! – раптом вигукнула Джаміра. – Ви б могли нам розповісти історію?

– Дуже просимо! Якщо ви вільні… – додав Лео.

Ніка склала руки в молитовному жесті.

– Будь ласка…

Наставник на мить задумався, а потім глухо хмикнув.

– Ну, хіба що швиденько!

Діти швидко посідали на підлогу, вмощуючись зручніше.

Ліконтій пам’ятав безліч легенд, міг розповідати їх годинами. Його голос, хоч і хрипкий від років, був сповнений сили й теплоти. Навіть звуки битви в сусідніх залах, здавалося, змовкли, аби дати йому слово.

– Давно це було… Ще за часів перших мисливців… Жила колись дівчина. Вродливою була до запаморочення. Пишалася своєю красою. Багато хлопців приходило підкорити серце юної пані, але всі залишалися ні з чим, іноді дівчина викликала хлопця на поєдинок. Не один повертався додому з розбитою губою та зламаною гордістю.

Дуже ж любила красуня походи на демонів, бойові мистецтва, захоплювалася вивченням магічної сторони світу. Хоч була вона магом та вправно володіла мечем та луком, і спис кидала з такою точністю, що й найвправніші дивувалися, а ввечері коли до інституту прийде, сяде на підвіконні й коси довгі розчісує. Та не просто так.

Був у неї пісочний годинник, теж красивий, прикрашений квітами та сапфірами, а пісок у ньому чистий, білий. Поставить бува, його навпроти й сидить до ночі, чекає поки пісок пересиплеться, у роздумах уся. Буває підійде хто, покличе її, і піде ні з чим. Цей час дівчина приділяє тільки собі та темній нічці.

Коли ж зовсім стемніє, пісок закінчиться. Вона одягнеться, візьме факел та піде тренуватися. Зайде до манежів, звідти вийде на подвір'я, підійде до воріт, що вхід у підземелля охороняють, вогонь погасне, а очі дракона вирізьблені над воротами засяють яскравим помаранчевим полум'ям.

Спускається дівчина по дубових сходах, вони вже у павутині, миші бігають, різні звуки з щілин долинають, стіни мохом поросли, а під стелею кажани літають. Але та не боїться, хоч і холодно світла немає, а не страшно. Опуститься до низу і всю ніч блукає по лабіринту підвальних приміщень. На ранок повертається наче і не було нічого. І так продовжувалось кілька років. Невідомо було чого милого вона там знайти хоче. Доки один з молодих охоронців, що тільки на пост вийшов, помітив, що Ланіла, так звали красуню, кожної ночі кудись пропадає. Закохався хлопчина, і думає може яке лихо сталося?