Розділ 10 «Паралель думок»

-Кілька днів потому-

-Житлове крило інституту-

Дівчата були в кімнаті Даніель, кожна зайнята своїм. Ная, зручно вмостившись у м’якому кріслі біля вікна, читала книгу. Її темне волосся, заправлене за вухо, ледь торкалося плечей. Вона сиділа з підібганими ногами, виглядаючи тендітною на тлі масивного крісла.

Поруч, тренувалася Дені. Одягнувши навушники, вона зосереджено цілилася в круглу мішень на дверях. Час від часу тишу розсікав свист ножа, що влучно вганявся у дерев’яну панель.

Ная відірвалася від книги й підняла голову.

– Дені, ти чуєш?

Даніель стояла в стійці, її рука, стиснута навколо руків'я ножа, була напружена. За мить зброя плавно полетіла вперед, врізавшись у дерев’яну мішень.

– Слухаю, – відповіла вона, знімаючи навушники й прямуючи до дверей, щоб витягнути ножі. Потім злегка нахилила голову, поглядаючи на подругу.

– Як там сюжет?

– Потім розповім, – кинула Ная, нетерпляче закривши книгу. – Де Лексі? Вона ж обіцяла бути через пів години.

Даніель знизала плечима.

– Хто його знає. Може, вже підходить.

Знову відійшовши на відстань, Даніель зайняла зручну позицію і, складено тримаючи ножі в руці, почала кидати. Один, другий. Вона підняла руку для чергового кидка, коли зненацька запнулася. Двері повільно прочинилися, і на порозі з'явилася Лексі – трішки роздратована, з помітним слідом утоми на обличчі.

– Ти хоч постукай! – обурилася Даніель, опускаючи руку. – Ледь в тебе не вцілила!

– Ой! – безтурботно відмахнулася Лексі.

Ная підняла брову.

– Чому так довго?

Лексі театрально зітхнула й розвела руками.

– О, та не питай. Джейс вирішив, що я не можу сама вибрати сукню. Довелося переконувати його, що смак у мене все-таки є. Щастя, що Луїза вчасно його викликала.

– Ти хоч її принесла? – поцікавилася Даніель.

Люциана сіла на ліжко, киваючи на невеликий пакунок, що принесла із собою.

– Ну що, перевдягайтеся, – усміхнулася Дені.

– Я перша! – вигукнула Ная й миттю зникла за дверима.

Дівчата усміхнулися, продовжуючи розмову, поки Ная переодягалася у ванній. Минуло близько дванадцяти хвилин, і коли вона нарешті вийшла, дівчата обернулися, побачивши свою подругу в новому вбранні.

Ная виглядала наче вийшла з легендарних міфів. Біла сукня до колін прекрасно підкреслювала її шкіру, створюючи ніжний і елегантний образ. Напівпрозорі рукави спадали на кисті, оголюючи плечі, а срібна підвіска мерехтіла на її шиї. Талію обрамлював широкий пояс, а поділ прикрашав пишний рюш.

– Це просто вау… – прошепотіла Дені.

– Ваша величносте, ви осяяли наші сірі дні своєю красою! – урочисто виголосила Лексі, повільно підіймаючись з ліжка.

Її рухи були лінькуваті, майже театральні, але очі блищали щиро, мов у дитини, що щойно побачила улюблену іграшку.

З легкою усмішкою вона зробила граційний поклін і простягнула Наї руку. Дівчина  м’яко присіла, торкнувшись пальців Лексі. Їхні долоні зустрілися – спершу обережно, потім міцніше, впевнено, тепло.

Лексі притягнула подругу до себе, легким рухом крутячи її навколо. Тонкий поділ сукні Наї здійнявся в повітря, неначе пелюстка, що грає з вітром. Її сміх був дзвінким, як літній дощ по карнизу. Вона дозволила себе повести, і на мить закрила очі, вловлюючи ніжність моменту.

Лексі поклала руку їй на талію, і підвела іншу руку вгору притягуючи подругу ближче. Ная тихо засміялася, намагаючись не втратити рівновагу.

Люциана усміхнулася – лагідно, хитро, трішки власно.

– Дивись, яка ти гарна.

– Припини, бо я зараз повірю.

– Які ви красунечки! – зірвалася з місця Дені, гучно аплодуючи. – Тепер моя черга!

Вона схопила коробку, що стояла неподалік дверей і швидко сховалася у ванній. Лексі знову всілася на ліжко, а Ная зручно влаштувалася в кріслі, взявши до рук недочитану книгу.

– З ким ти збираєшся танцювати на фестивалі? – невимушено запитала Лексі, коли вони залишилися наодинці.

Ная стенула плечима.

– Ніхто мене ще не запросив... Та й дядько навряд чи дозволить залишитися на весь вечір.

Лексі зітхнула й театрально впала на ліжко.

– Та, щоб йому пір’я в роті поросло! – буркнула вона. – Якщо він ще раз зіпсує тобі свято...

– Ти ще не звикла?

– До такого не звикають!

– Лекс, забудь про це…

– Ні. Серйозно. Колись я його приб'ю.

Ная посміхнулася й перевівши погляд на книгу, кашлянула.

– Я обов’язково попрошу його ще раз. Якщо ні, то одразу звернуся до тебе.

Лексі перекотилася на живіт, поклавши голову на руки, буркнула щось, а потім пожвавішала, коли почула скрип дверей.