Розділ 8 «У сонячну ніч»

Люциана зачинила двері так, що звук клацання пролунав майже як видих – короткий і рішучий. Її тіло було обтяжене втомою, але розум не міг розслабитися через безліч нерозв'язаних питань. В повітрі ще витала легка суміш металу, магії та поту після тренування, яка, здавалося, в’їлася в її шкіру.

– Привітик! Ей… Джесі, ти вдома? – її голос був трохи хриплуватим від втоми, але все ще мелодійним.

– Привіт, Лекс, – озвався знайомий голос із кухні.

– Там вечеря на плиті. Я маю бігти, Луїза викликала.

Джейс швидко з’явився у коридорі, йдучи до неї з тією лагідною посмішкою, яку вона знала ще з дитинства. Він нахилився, щоби поцілувати її в лоб, але Лексі махнула рукою, уникаючи.

– Не поранься, – коротко відповіла, кидаючи через плече погляд, який усе ще тримав тепло, попри втому.

Коли двері клацнули за ним, вона зітхнула глибоко, ніби вперше за день дозволила собі бути лише собою. Скинула рештки одягу просто в коридорі, залишаючи за собою хаотичний слід, і босоніж пройшла до ванної.

Гаряча вода стікала по її спині, ковзала вздовж вигинів тіла, і кожна крапля здавалася благословенням. Вона притулилася до прохолодної плитки, заплющивши очі. Її думки розпливались, як туман – від наказів викладачів до напружених поглядів на тренуванні, від відчуття власної сили до гіркоти сумніву.

Витерши волосся, Лексі вбралася у вільну сорочку, яка ледь торкалась її стегон. Холод від підлоги облизував її босі ноги, коли вона дійшла до кухні. Вечеря була простою, але теплою – Джейс усе ще пам’ятав, що вона любить.

Повернувшись у спальню, вона дозволила собі впасти на ліжко. Тканина ковдри приємно торкалась оголених ділянок шкіри. Вона увімкнула улюблений серіал, дозволяючи діалогам з екрана заглушити ті, що точилися в голові. Один епізод... другий... її очі вже ставали важкими.

– Я вдома! Ти де? – голос Джейса лунав із передпокою.

– У себе, – пролунав розслаблений голос Лексі з другого поверху. Він був спокійний, майже муркотливий. Джейс втомлено зітхнув, піднявся сходами й зупинився перед її кімнатою. Постукав. Почувши коротку «Мгг…» увійшов.

– Лексі, слухай… До мене зараз прийдуть друзі. Можеш… ну… посидіти в кімнаті, будь ласка? Без сюрпризів. Просто… не заважай. – хлопець зупинився обпершись на одвірок.

– Ой, що ж таке? Не хочеш, щоб я їх злякала? – її голос уже був таким спокійним – він став отруйно-солодким.

– Та ні, просто… Ти іноді поводишся… ну… непередбачувано.

– Джесі, Джесі… – вона протягнула його ім’я з такою інтонацією, що він відчув, як йому хочеться закатати очі ще до того, як вона продовжила. – Що я отримаю за те, що поводитимусь передбачувано?

Він потер обличчя долонями.

– Добре… Що хочеш?

– Цей тиждень посуд миєш ти. – Лексі підійшла ближче й ткнула пальцем у його груди.

– Що? – Джейс стиснув губи, опустив плечі й видихнув так, ніби щойно втратив ще шмат дитинства. – Добре. Але ти мовчиш як миша. І не виходиш, якщо я не покличу. Домовились?

– Домовились, – відгукнулася Лексі… і одразу зачинила двері прямо перед його носом.

– Серйозно?.. – буркнув Джейс, залишившись сам на порозі.

Через кілька хвилин до Лексі знову долинули голоси з вітальні. Вона не звертала на них особливої уваги, переглядаючи записи й раз по раз поглядаючи на годинник. Час тягнувся повільно. Вчергове поглянувши на годинникову стрілку дівчина почала збиратися. Через кілька хвилин Лексі вже стояла перед дзеркалом, уважно оглядаючи своє відображення.

Вона ще раз глянула на стрілки й невдоволено зітхнула.

– Невже вони досі не наговорилися?

Люциана сіла за стіл. Посидівши ще кілька хвилин, Люциана не витримала. Якщо пройти непомітно, ніхто навіть не дізнається, що вона виходила.

Вона накинула на себе димку невидимості, востаннє глянула в дзеркало й рушила донизу.

Спускаючись сходами, Люциана раптом відчула насичений запах фастфуду. У носі неприємно залоскотало. Вона поспіхом затиснула ніс, намагаючись стримати чхання, але марно.

– Апчхи!

Димка миттєво розсіялася.

– Ой, бляха, – мовила вона, опинившись прямо посеред вітальні, де компанія хлопців уже почала веселий вечір.

Чорнявий хлопець завис із пів відкритим ротом, а парубок, що сидів поруч з ним глянув на Джейса з виразом: ти що, магічних дівчат вирощуєш у коморі?!

– Що ти тут робиш? – буркнув Джейс, ідучи до неї зі звичною гримасою.

– Привіт. Ой, давненько не бачилися, – безтурботно знизала плечима Лексі, ніби не щойно магічно з’явилася у залі.

– Джейс, це твоя…? – запнувся один із парубків.

– Сестра.

– Так, я його сестра. Люциана. Але друзі кажуть – Лексі.

Джейс простягнув руку, аби вивести її звідси. Лексі не відступила, гордо підняла голову. Її очі горіли рішучістю, попалася то вже йти до кінця. У її руці з’явився згусток мани, який повільно набував рожевого відтінку.