Розділ 7 «Уламки незламності»

-Кілька тижнів потому-

Сонце давно прокралось крізь вікна інституту, заливши світлом коридори й аудиторії, де життя, здавалося, йшло своїм звичним ритмом. Десь унизу лунав сміх студентів, ледь чутно рипіли двері, шелестіли сторінки підручників. Але все це залишалося далеким і байдужим до кімнати, в якій панувала тиша.

Люциана не виходила звідти вже кілька днів.

Після смерті Іларіона час ніби застиг, потік подій навколо втратив форму, лишивши по собі лише шепіт спогадів. Світ не зупинився – лише вона. В її кімнаті завмерло повітря, а тіні, що повільно рухалися стінами, здавалося, були єдиним, що ще свідчило про плин годин.

Лексі не відповідала на стуки. І навіть коли їй залишали їжу під дверима – вона часто лишалася незайманою. Вікна були затулені щільною тканиною, але крізь неї все одно пробивалося приглушене світло, що торкалося її блідого обличчя.

Заняття більше не мали сенсу. Слова викладачів, що колись надихали, тепер здавалися безглуздим шумом. Навіть друзі, ті, що намагалися достукатися до неї, поступово змовкли, злякавшись її мовчання. Посмішка, яка раніше була її постійним супутником, згасла – наче вивітрилась разом із теплом Іларіонової присутності.

У голові Лексі кружляли одні й ті ж думки, мов зламаний механізм, що ніяк не міг спинитися. Вона знову й знову переживала той день. У кожній деталі. У кожному погляді. У кожній тиші після останнього подиху.

В кімнаті панував безлад, він оселився і в її душі, підручники й аркуші паперу були розкидані, а промінчики сонця, що проривалися крізь замкнуті штори, лише злегка освітлювали цей занедбаний простір.

За дверима почулися кроки. Катерина тихо постукала й увійшла до кімнати. Лексі спала, нахилившись над книгою. Її волосся було поспіхом заплетене, а на обличчі було видно сліди виснаження. Катерина обережно забрала книгу, щоб не розбудити дівчину, коли до кімнати зайшов Джейс.

– Вона так заснула? – його голос звучав глухо, майже пригнічено.

Катерина тихо зітхнула й приклала палець до губ.

– Тихіше. Нехай хоч так відпочине.

Джейс зітхнув, невпевнено підійшов ближче й, обережно забравши сестру з маминих рук, переніс її до ліжка. Дівчина навіть не ворухнулася – надто втомлена, щоб відчути зміну положення.

– Мам, їй треба припинити себе так виснажувати, – тихо сказав хлопець, закутуючи сестру в ковдру. – Вона більше не витримує.

Катерина поклала руку йому на голову, легенько провела пальцями по волоссю.

– Я вже стільки разів їй це казала, а відповідь завжди одна й та ж...

Джейс гірко всміхнувся.

– Мене вона взагалі не слухає. Наче ненавидить…

Катерина трохи нахилила голову, спостерігаючи за сином.

– Не переймайся, любий. Вона впорається. Просто потрібно трохи часу. Ти її брат… Як вона може тебе не любити? – її голос звучав м’яко, заспокійливо.

Джейс тихо кивнув, але глибоко в душі відчував безпорадність. Після цього вони вийшли з кімнати.

Тим часом Лексі все більше заглиблювалася у навчання та тренування, намагаючись знайти спосіб заповнити порожнечу після втрати Іларіона. Удень та вночі – книги, а ввечері, коли є час, ходила займатися спортом. Мовчазна, геть не така як раніше. Вона забувала спати. У погляді наче не було життя. Так продовжувалося тижнями. І з кожним новим днем дівчина заглиблювалася все далі. Брати хвилювалися, а батьки не знаходили собі місця.

Ларі робив її життя безхмарним та веселим, а зараз коли його немає жага існувати безслідно згасає. Усе чого вона хотіла, щоб Іларіон продовжував жити хоч в її серці. Лексі бажала цього понад усе, тому вирішила замкнути себе й поринути у ті короткі миті, що принесли їй щастя. Займатися тим, чим любив займатися Ларі. Зрозуміти сенс його життя.

З кожним днем її сили росли. Щоденні тренування, вивчення магії та її контролю. Вона прагнула перевершити себе, свої можливості. Досягти максимуму у всьому, що тільки Ларі подобалося в ній. Так проходили тижні. Іноді Луїза відправляла завдання й Лексі виконувала їх самотужки.

Її колись весела натура поступово змінювалася на холодну й відчужену. Особливо це було помітно під час сутичок з демонами – тепер вона знищувала їх із неприхованою злістю, забуваючи про граціозність і гуманність, що колись були її візитівкою.

Час минав, і хоча Лексі почала відчувати себе трохи краще, вона все ще не виходила на вулицю. Одного вечора, коли Кріс повернувся додому, він постукав у двері її кімнати.

– Лекс, ти як?

Всередині почулися кроки, і дівчина сіла біля дверей, опустивши голову на коліна.

– Я… Все нормально… Ти, щось хотів?

– Я від’їжджаю до Кан Клаву... Татко їде зі мною. Якщо захочеш попрощатися, ми їдемо через три дні. Я б хотів тебе побачити перед від’їздом...

Його голос наповнився тихою надією, але Лексі не відповіла. Хлопець присів по ту сторону дверей та сперся на них. Через деякий час вона тихо шепнула:

– От як… Вітаю…

Її відповідь була порожньою, без емоцій. Кріс, не бажаючи більше турбувати сестру, побажав їй спокійних снів і пішов до своєї кімнати.