Розділ 6 «У сні переможених»

Черговий урок тягнувся нестерпно довго. Лексі сиділа за своєю партою, механічно стежачи за рухами вчителя, але його слова не знаходили відгуку в її свідомості. Усі її думки зосередилися на місії Іларіона та Джейса. Тишу класу лише зрідка порушували приглушені голоси однокласників, які намагалися відволікти її розмовами, але всі їхні зусилля були марними. Люциана крутила олівець у руках, намагалася хоч якось зосередитися, але погляд її постійно блукав класом, зупиняючись то на стендах, то на вікнах.

Коли вона вчергове глянула у вікно, серце Лексі пропустило удар. На подвір’ї зібралася юрба, серед якої вона помітила знайомі постаті – Казара та Луїза. Кілька мисливців обережно несли когось на ношах. Раптова тривога захопила її повністю. Лексі підхопилася з місця, не маючи сил більше сидіти.

– Перепрошую, але мені потрібно йти, до побачення…

Не чекаючи відповіді, вона вибігла з класу, залишивши за собою здивовані погляди однокласників. Швидко пробігаючи коридорами, Лексі відчувала, як її голова заповнюється хаосом. Думки про Джейса та Іларіона одна за одною переповнювали її свідомість, залишаючи за собою відчуття страху. Вона не зупинялася ні на секунду, поки не вибігла на чергові двері й не врізалася в когось. Вона втратила рівновагу, але руки хлопця, в якого вона врізалася, швидко підхопили її, не давши впасти.

– Лекс? Що ти тут робиш? – голос Джейса прозвучав здивовано, але в ньому вже відчувався натяк на тривогу.

Лексі підняла на нього погляд, і до того, як вона встигла щось відповісти, Джейс, не роздумуючи, обійняв її, стискаючи у своїх руках.

– Ти виглянула на подвір’я? Прошу, заспокойся, хоч трішки.

Вона не намагалася вирватися, лише стиха прошепотіла:

– З тобою все гаразд?

– Я? Так, Лекс, послухай… Іларіон… він…

Ці слова пронизали її, наче гострий ніж. Вона відчувала, що те, що Джейс скаже далі, зруйнує її. З неочікуваною для себе силою вона штовхнула його магією, змушуючи хлопця відійти на кілька кроків назад. Її погляд став холодним і суворим, в очах блищав страх і водночас відчай.

– Ти… не смій цього казати.

Її голос був тихим, але в ньому відчувалася така загроза, що навіть Джейс на мить остовпів.

– Я… Я сподівалася на тебе! Як ти міг…

Не завершивши фразу, вона рвонула вниз по сходах. Лексі не бачила нічого навколо, не звертала уваги на інших людей, які траплялися на її шляху. Вона вийшла на подвір’я і застигла на місці, намагаючись знайти Іларіона серед натовпу. Її погляд розгублено бігав з обличчя на обличчя, але ніхто не міг допомогти. Дівчина почала запитувати людей, але ті лише знизували плечима. Ніхто не зміг допомогти їй.

З інституту вибіг Джейс. Він спинився на сходах, а за ним з’явилися Ная та Дені. Вони обережно наближалися до Лексі, відчуваючи її стан. Дівчина стояла нерухомо, по її щоках текли сльози, а в очах застигла їдка порожнеча.

– Лексі! – він крокнув уперед, простягнувши руки, намагаючись її заспокоїти. – Поглянь на мене. Прошу…

Але вона не чула його. Дивилася просто в його очі, та водночас не бачила його. Голос її став майже безжиттєвим:

– Джесі, прошу, скажи, що трапилося?

Джейс обережно взяв її за плечі, відвів у бік і міцно притиснув до себе. Його пальці ніжно торкнулися її волосся, і він важко видихнув, намагаючись зібратися з думками.

– Ная, принеси води, будь ласка.

-За кілька годин до того-

-Печера Візарі-

Сонце вже стояло високо, і група мисливців та мага пробиралися крізь густий ліс. Під ногами тріскали гілки, десь кувала зозуля, під верхівками дерев стрибала білка. Чарівна атмосфера. Промені, що зуміли оминути зелений покров освітлювали дорогу.

Попереду йшов поводир, ведучи групу за чарівним предметом.

– Майже дійшли, – кивнув Ларі. – За пагорбом буде печера.

Двоє мисливців кинулися вперед, а Ларі, стискаючи в руці магічну сферу Тасвіри, зберігав обережність. Пройшовши пагорб, вони опинилися біля величезного дуба, у корінні якого ховалася печера. Ларі, швидко відсунувши гілки, зник у темряві підземелля. Увімкнувши ліхтарик, він подав знак іншим йти за ним.

– Печера глибока. Не втрачайте пильності.

Мисливці приготували зброю, й колона почала рухатися вперед. Ларі йшов попереду, освітлюючи кожен куточок. На поверхні здавалося, що місця у печері не так багато, але чим далі вони йшли, тим глибша й просторіша вона ставала.

Іноді під ногами хлюпала вода, а зі стелі звисало коріння. Згодом на стінах почали з’являтися сліди від кігтів та зубів. На сирій землі валялося рване шмаття та кістки. Пройшовши доволі великий шлях Ларі спинився.

– Фаріон, світло, – глухо наказав він.

Маг витягнув руку й, прошепотівши кілька слів, створив вогняний снаряд, що освітив темні глибини печери. Десь у далечині було чути гуркіт і глухе гарчання. Відразу стало ясно, що демони недалеко.

– Демони Бійцері, – прошепотів Ларі. – Вони тут. Лігво ближче, ніж нам здається.

Хлопець почав неквапливими кроками проходити далі, згадуючи чого його вчили в інституті. Він прикрив світло ліхтаря рукою, щоб не попастися на очі демонам.