Історія третя

Сцена 19 — Остання страшилка 

Вечір, коло багаття. Дівчата після історій про Дроворуба та Страшила їдять сухе печиво й тихо шепочуться. Усі вже трішки втомлені. Дороті мовчить, дивиться в темряву. 

Алеся (всміхається, хитаючи плечима):
— Ну що, лишилась остання. Вона… про Льва. Найменш відомого. Його історію я почула від бабці, але вона попереджала — ця казка не має щасливого кінця.
(пауза)
— І вона не зовсім казка. 

Одна з дівчат (зітхає):
— Знову кров буде? 

Алеся (серйозно):
— Буде щось гірше. Самотність. Мовчання. І клітка. 

Інша дівчина (пошепки):
— Може, не треба вже?.. 

Дороті (ледь чутно):
— Нехай розкаже. 

(Алеся киває. Багаття тріскає. Камера повільно затемнюється — і починається історія.) 

- 

Сцена 20 — Клітка
Темне приміщення. Тиша. Чути лише подих. Клітка з товстими прутами. Всередині — велетенський Лев. Його шерсть скуйовджена, очі глибокі, без блиску. Поруч — арена. Порожня. 

Входить чоловік у чорному костюмі з циліндром. Він кидає шмат сирого м’яса біля клітки. 

Чоловік:
— Слухай, царю.
(пауза)
— Колись ти гарно ричав. Люди любили цей звук. Він будив у них те, чого вже давно нема — страх. 

Лев мовчить. Камера повільно обертається навколо нього. На стіні висять старі афіші: «ЛЕВ, ЩО ЗНАЄ ТВОЇ СТРАХИ». 

🎵 Музикальна вставка: Хоровий шепіт
(голоси жінок, дітей, старих — тихо, майже невиразно):
Цар мовчить — світ вмирає
Кров не річка, а чаша чаю
В троні клітка, в серці — вітер
Лев не ричить, а тихо тліє 

Лев злегка піднімає голову. Він бачить себе в калюжі води — але там не лев. Там — клоун з лев’ячою гривою і скляними очима. 

Лев (про себе):
— Я не цар. 

Світло тьмяніє. 

- 

Сцена 21 — «Трон» 

Ніч. Приміщення з високими стінами, на підлозі — пісок. Схоже на циркову арену, але без глядачів. У центрі — старий дерев’яний трон, з потемнілими золотими вставками. Лев стоїть перед ним, спантеличений. Поруч — тіні в балахонах. Їхні обличчя не видно. Вони співають тиху пісню без слів. 

Тінь #1 (голос як шерех):
— Сідай, царю. Це твоє. 

Тінь #2 (дитячим голосом):
— Якщо сядеш — тебе знову полюблять. 

Тінь #3 (таким же голосом, як цирковий чоловік):
— Якщо не сядеш — тебе забудуть. 

Лев повільно підходить. Він сідає. На голову йому одягають вінок із колючого дроту. Він не ричить. Просто сидить. Камера обертається — видно, що тіні зникають, лишається лише він і його важкий подих. 

🎵 Музична вставка: «Трон із піску» (монолог Льва)
(повільно, приглушено, з хриплим голосом):
Я не хотів бути страхом
Мене зробили символом болю
Я був тілом без серця
Серцем без волі
Вони дали мені трон
Щоб я мовчав
І кричали — дивіться, ЦАР!
Але я просто... був. 

В останніх нотах — він встає. Він більше не хоче бути символом. Починає йти. Камера затримується на троні, що поступово розсипається в пісок. 

- 

Сцена 22 — «Сповідь перед дзеркалом» 

Інтер’єр. Мертва тиша. Приміщення без вікон. В центрі кімнати — величезне старе дзеркало, в якому нічого не відображається. Лев заходить повільно, ніби боїться щось побачити. Його лапи залишають криваві сліди на підлозі. 

Він підходить ближче до дзеркала. Раптом — слабке світло. У дзеркалі видно не його, а худого хлопчика з переляканими очима. Це — він колись. 

Лев (пошепки):
— Я боявся… завжди боявся. Я бігав від бою, але… бій сам прийшов. 

Хлопчик в дзеркалі починає співати — це музична сцена, де Лев ніби чує голос свого минулого «я». 

🎵 Музична сцена: «Той, що втік»
Ти не втік, ти вмер у полі
Там, де страх твій був за волю
Ти не цар і не герой —
Ти зневіра під шкірою.
Пам’ятаєш, як ти плакав?
Як надію ховав у тінь?
Дзеркало — не бреше.
Ти не звір. Ти — тінь. 

Пісня лунає з дзеркала. Лев не витримує, розбиває його лапою. Дзеркало тріскає, але не розбивається до кінця. Відблиск хлопчика зникає. Залишаються лише його очі на битій поверхні. 

Лев (кричить):
— Я хочу бути кимось! Хоч раз… просто кимось! 

Сцена закінчується кадром, де уламки дзеркала лежать на підлозі, відбиваючи частини морди Льва. Він сам — ніби зібраний з тріщин, шматків, болю. 

- 

Сцена 23 — «Бій з Невидимим» 

Ніч. Занедбана площа посеред розбитого міста. З неба падає попіл. Лев стоїть один. Навколо нього — тіні, схожі на фігури минулого. Вони повільно сходяться з усіх боків. Це його страхи, спогади, тварини, яких він не зміг врятувати, люди, які від нього втекли. 

Одна з Тіней (голосом його матері):
— Ти не борець. Ти просто біг. 

Інша (голос хлопця з дзеркала):
— Ти боїшся власного рику. 

Лев опускає голову. Починається музична сцена — «Бій з Невидимим». 

🎵 Пісня: «Бій з Невидимим»
Я б’юся з вітром,
Я кусаю тінь.
Кожен удар —
Це моя провина й біль.
Мій рик — це шепіт,
Моя сила — страх.
Але якщо я впаду,
То зімною впаде страх. 

Він зривається на рик, ударяє по землі лапою. В повітрі злітає попіл. Тіні відступають. Він не переміг їх, але зупинив. 

Якщо я звір, то я справжній.
Якщо герой — то без міфів.
Я не боюся… більше ні! 

Музика затихає. Лев падає на коліна, але дивиться в небо — нарешті прямо. Площа залишається пустою. 

- 

Сцена 24 — «Повернення» 

День. Той самий ліс, в якому все почалося. Лев іде крізь густий туман. Його хода важка, але впевнена. Він весь у подряпинах, але живий. Біля старого дерева — маленька дівчинка. Вона дивиться на нього здивовано. 

Дівчинка:
— Ти лев? 

Лев (шепоче, ніби сам до себе):
— Я... не знаю. Але більше не тікаю. 

Він сідає біля неї. Дівчинка простягає йому шматок хліба. Він не їсть, просто дивиться вдалечінь. Камера повільно віддаляється. На фоні звучить ніжна музика. 

🎵 Музичний фінал: «Спокій в серці» (інструментал)
[тільки інструментальний мотив — скрипка, віолончель, легкий жіночий вокал без слів] 

Пейзаж змінюється — палаючий ліс, поле, де стояло опудало, будинок, де різали Дроворуба. 

- 

Сцена 25 — «А ти ким була, Дороті?» 

Ті ж дівчата, ніч загустіла. Дерева стоять, як тіні. Алеся закінчує історію про Льва. Тиша. Хтось ковтає слину. Повітря ніби стало важчим. І тут — голос Дороті, уперше впевнений та твердий. 

Дороті (спокійно, але гостро):
— Це не правда. Вони були героями. Хтось отримав серце, хтось розум, хтось сміливість. 

Алеся дивиться на неї із дивною усмішкою, у ній і сум, і жаль, і трохи зневаги. 

Алеся (повільно):
— І хто нам це скаже? Ти? Дівчинка, яка вижила в смерчі? Твої батьки лежали під уламками, а ти випала з повітря, як стара лялька з діркою в животі. Ти хоч пам’ятаєш, де був твій "дім"? 

Інші дівчатка мовчать. Ніхто не втручається. Тиша — гостріша за крик. Дороті опускає очі. Вона не каже нічого. Пауза триває. Хтось ковтає слину. Десь вдалині завиває вітер. 

Камера повільно наближається до обличчя Дороті. Вона мовчить. Не згодна — і не заперечує. Просто мовчить. І більше ніхто нічого не каже. 

Темрява ковтає коло дівчат. Залишається лише звук — шурхіт листя й далекий гул, схожий на грім... чи на сміх. 

🕯 КІНЕЦЬ