Історія друга

Сцена 11 — До другої історії? 

Місце дії: та сама галявина біля вогнища. Небо темне, зірки яскраві. Вогонь потріскує. Після короткої паузи, коли всі притихли після історії про Дроворуба, Алеся порушує тишу. 

Алеся (усміхається загадково):
— Добре. Якщо хочете ще одну… я знаю одну трохи… іншу. Страшну, але веселу. 

Дівчинка 3 (з цікавістю):
— Це як? 

Алеся (дивиться на солому біля себе, бере жмут і підкидає у вогонь):
— Бо йдеться про Страшила. Про того, що мав солому в голові… 

Дівчинка 1 (піджартовуючи):
— І що, його порвали на солому? 

Всі сміються, але сміх швидко затихає, коли Алеся починає говорити серйозніше. 

Камера показує уважні обличчя дівчат. Дороті опускає погляд. Її пальці нервово граються з ґудзиком на рукаві. 

Алеся (вголос, урочисто):
— Історія друга. Страшило з Оз. 

Починає звучати перші дивні, глухі музичні мотиви. Камера повільно затемнюється… 

- 

Сцена 12 —"Народження Страшила" 

Місце дії: поле пшениці, ранок, легкий туман. 

Опис сцени:
Камера повільно наближається до старого фермера. Він щось насвистує, стоячи на полі, поряд з хрестоподібним дерев’яним каркасом. У його руках — оберемки соломи та старий одяг. 

Дія:
Фермер набиває тіло, пришиває ґудзики-очі, натягує капелюх. Коли все готово — ставить опудало на хрест, відходить кілька кроків, дивиться, вдоволено киває й мовчки йде. 

Монтаж:
Час плине — показано зміни дня й ночі, дощі, сонце, сніг, — Страшило стоїть нерухомо. Камера наближається до його обличчя. 

Монолог (голос Страшила за кадром, сумно й м’яко):
— Я не знаю, ким я є. Я не відчуваю ні вітру, ні дощу. Я не вмію ходити… і ніколи не вмів. Але я думаю. Я бачу. Я живу... по-своєму. 

Пауза. Камера показує ворон на дротах. Вони каркають. 

Страшило (вголос, ніби до ворон):
— Привіт… Чуєте мене? 

Пауза. Тиша. Ворони мовчать. 

Страшило (шепоче, трохи з болем):
— Ви чуєте? Я ж... тут. 

Музична вставка — короткий вокальний мотив. 

Невеликий фрагмент пісні — майже шепіт, ледь чутний:
«Я з соломи і повітря,
Я стою, коли ви спите.
Мені не дано ступити,
Та думки мої — як вітер...» 

Камера віддаляється — на фоні самотнє поле, силует Страшила, що німо стоїть посеред жовтого моря колосків. Навколо — лише небо, ворони й тиша. 

- 

Сцена 13 — "Пісня Сонця" 

Місце дії: Поле. Захід сонця. 

Опис сцени:
Камера обертається навколо нерухомого Страшила. Він дивиться просто на горизонт, де починає сідати сонце. Його очі (ґудзики) блищать у променях світла. 

В повітрі — легкий вітер. Звучить музика: м’яка, меланхолійна, ніби колискова для світу. Починається пісня. 

Музична сцена — «Пісня Сонця» 
[Куплет 1]
Я бачу небо знов ясне,
Пшениця спить, і все просте.
Але я тут, я все стою,
І не піду, хоч як молю. 

[Куплет 2]
Я не ходив, не обіймав,
Не спав, не плакав і не крав.
Але в мені вогонь живе,
Я хочу світло… хоч на мить одне. 

[Приспів]
Сонце, не йди, побудь ще трохи,
Я не встиг сказати «дякую» тобі.
Ти — мої кроки, мої дороги,
У цьому полі, в цій журбі. 

[Куплет 3]
Я чув, що є життя й любов,
Що є і ніжність, і панство слів.
А я — солом’яна душа,
В чужому світі без імен і прав. 

[Фінал]
І ось ти йдеш — твій жар гасне,
І знову тиша, і знову тьма.
Я просто тінь… чи, може, більше?
Хто я? Для чого ця зима?.. 

Камера піднімається вгору — поле занурюється в ніч.
Ворони на дротах мовчки дивляться вниз.
Страшило залишається стояти, освітлений останнім променем. 

Фінальний звук:
Останній рядок пісні повторюється пошепки:
«Хто я… для чого ця зима…» 

- 

Сцена 14 — "Сонце й Тиша" 

Місце дії: Поле, день. Пекуче сонце. 

Опис сцени:
Безвітряно. Сонце висить над головою, ніби нерухоме. Повітря гуде від спеки. Колоски пшениці — жовто-білі, майже обвуглені. 

Страшило стоїть на звичному місці. Тінь від нього ледь видна — вона наче тікає. Ворон немає. Лише відчуття тиску, пустоти. 

На фоні — група дівчат, одягнені по-модному (але в стилі XIX століття), розстеляють пледи й роздягаються до нижньої білизни, засмагаючи прямо на полі. 

Камера:
– З-під колосків — погляд Страшила.
– Його обличчя, нерухоме, але тінь очей натякає на втому, мовчазний подив.
– Сонце пульсує.
– Дівчата сміються, ллють воду одна одній на плечі, нюхають квіти, читають книжки. 

Монотонний внутрішній монолог Страшила (закадрово, пошепки):
«Я бачив дощ. Бачив ніч.
Бачив голод, бачив злість.
І сонце бачив…
...але таке я ще не бачив.»
Пауза.
«Може, я просто тінь?
Чому я не горю? Чому я не чую?» 

Дівчина кидає обгортку від яблука — вона падає поруч зі Страшилом. Вона на секунду дивиться в його сторону, ніби відчула його присутність. Але відводить погляд. Не бачить. Не помічає. 

Музика:
Грає тиха електроакустична нота — не гармонійна, ніби розлад між світлом і внутрішньою тишею. 

Фінал сцени:
– Камера обертається навколо Страшила.
– Він усе ще мовчить.
– Його око-тканина подуло вітром, і глядач помічає: в кутку його «рота» з’явилась щось схоже на посмішку.
– Але то не посмішка — то тінь. 

- 

Сцена 15 — "Зима в голові" 

Місце дії: Амбар. Сутінки. Зима. Тиша. 

Опис сцени:
Сніг за вікнами амбару, лід на склі. У повітрі зависла пара — амбар не опалюється. Світло ледь проходить через вузькі щілини в дерев’яних стінах. 

На підлозі, в куточку, лежить Страшило. Його тіло зім’яте, солома висипається з боків, одне око відірване, шия тримається на ганчірці. 

Камера:
– Повільний рух від вікна до тіла Страшила.
– Крупний план — очі не кліпають, але здається, він не спить. 

Музична сцена починається.
🎵 "ЗИМА В МОЇЙ ГОЛОВІ"
(меланхолійна балада з дзвінкими крижаними акордами, тріском дерева та хрустом снігу) 

Страшило (напівпошепки, лежачи):
«Вчора — сонце. Сьогодні — лід.
Колись я мріяв, тепер я — спить.
Не тіло — тріска, не голос — сніг,
А світ мовчить… мовчить… мовчить…» 

Камера кружляє навколо нього, немов хтось невидимий танцює. 

«Я був в полі. Я був високо.
Я бачив світ, хай трохи, та глибоко.
А зараз — темінь, запах гнилі.
І все життя — то просто хвилі…» 

Приспів (в стилі мінімалістичного хоралу):
«Зима в моїй голові,
І ніхто не почує.
Я не жив, я не вмер,
Я просто… існую.» 

Після пісні:
Страшило затихає.
З-під дверей в амбар ледь проникає світло від снігу зовні — все холодне, синє, бліде.
Краплі води з даху стукають по бочці, як метроном часу. 

- 

Сцена 16 — "Весняне повернення" 

Місце дії: Амбар → Поле. Ранок. Весна. 

Тематика: Рутина, спроба подяки, глибока самотність. 

Кадри:
– Камера знімає сіре небо, з якого капає тала вода.
– Двері амбару відчиняються.
– Фермер мовчки заходить, бере тіло Страшила — лагодить його: трохи нової соломи, нитка на шию, нова сорочка.
– Страшило не рухається, але ми чуємо його внутрішній голос. 

🎙️ Внутрішній монолог Страшила (голос тихий, задумливий):
«Ти знову прийшов…
Хоча ти не бачиш мене.
Не чуєш. Не віриш.
Для тебе я лише страх…
А я просто — є.»
(пауза)
«Дякую…
…наконец-то…
Повітря свіже. Небо ніжне.
І мої руки знову дивляться вгору.» 

Камера супроводжує фермера, що несе Страшила на плече. Вони йдуть через калюжі, мокрі від талої води поля.
– Поле все ще безлюдне, без ворон, без дівчат.
– Фермер ставить Страшила на старий дерев’яний хрест.
– Забиває цвяхи, поправляє капелюха. І йде. 

Страшило стоїть на фоні чистого неба, вітру й перших весняних квітів. 

🎙️ Монолог триває:
«Я тут… знову.
І все так само.
Весна — а в мені осінь.
Світ повертається.
А я — лиш повторююсь…»
(пауза)
«Чому я тут?
Я не страшний.
Я просто… знову не потрібний.» 

Камера віддаляється.
– З’являються перші ворони, сідають далеко.
– Страшило мовчить.
– Краплі дощу залишають сліди на його штучному обличчі. 

- 

Сцена 17 — "Розпорошення" 

Місце дії: Те саме поле. Весна. Декілька років потому. 

Тематика: Втрата, кінець існування, плач без сліз. 

Кадри:
– Камера м’яко пливе над полем. Все інакше.
– Нові технології: іржавий трактор, металева сітка, без потреби в опудалах.
– Сонце яскраве, але тепер усе здається порожнім. 

Фермер із сином ідуть через поле.
– Син питає:
— А що з цим лахміттям?
– Батько:
— Викинь. Тепер це нікому не треба. 

Вони підходять до Страшила. Той трохи нахилився, вицвів, у нього виросли мох і павутиння.
Музика тривожна, майже тиха, з уривками хору. 

🎙️ Внутрішній голос Страшила:
«Не чіпай…
Я все ще бачу.
Я ще тут.
Я пам’ятаю сонце,
пам’ятаю, як мовчали ворони…
Я… живу?..» 

Син зриває капелюха, починає витягати солому.
– Камера фіксує обличчя Страшила (з тканини), яке "дивиться" прямо у небо.
– Солома летить у повітря. 

🎙️ Голос переходить у крик:
«Ні! Прошу…
Хоча б залиш мені очі…
Я більше не хочу бачити,
але боюсь — темряви. 

Фермер відриває руки. Син рве тулуб.
Солома розлітається в повітрі як попіл.
– Камера сповільнюється, крутиться навколо, як під час смерті.
– Страшило співає останню фразу, майже пошепки:
🎵 "Я був лише сном, якого ніхто не снив…" 🎵 

Кінцівка сцени:
– Страшило — купа тканини, дерев’яний хрест зламано.
– Поле пусте. Немає ворона. Немає Страшила.
– Камера тікає в небо. 

- 

Сцена 18 — Як вам 

Місце дії: Та сама стара дерев'яна хата. Усередині — приглушене світло, віск капає зі свічок. Дівчат залишилось менше — частина пішла додому. Але ті, що лишились — найуважніші. Найтемніші. 

Настрій: Втома, очікування, відчуття, що щось не так. Дороті сидить тихо, нерухомо. 

Алеся (поправляє волосся, посміхається гірко):
— Ну що ж, казка була весела, правда ж? Хоча… не всі люблять сумні казки.
(робить паузу, голос стає майже шепотом)
— Залишилась остання. І, певно, найнеприємніша. Та, яку навіть воронам не хочеться слухати... 

Дівчина з кудрями (з насмішкою):
— Та ну, після того Страшила вже нічого не страшно. 

Інша (тихо, з острахом):
— У ньому щось було… Щось про нас… 

Алеся (рішуче, ледь не одержимо):
— Тоді слухайте… 

-