Вітер у верховітті

                              «Самотній твоє вітрило
                                Понесе далеко-далеко.
                                Наче хмарку легку
                                Вітер тебе понесе...»
                                                                 (Лі Бо)

Вчитель залишив учнів своїх,
Вчитель шукав самотності,
Вчитель сказав учням чекати
Чи то просвітлення, чи то одкровення
Тут, в долині ріки Спокою,
А сам в гори подався 
Вузькою стежкою самітників,
І там над прірвою, і там – 
Де сосни чіпляються ногами-коренями
За скелі білі, тверді наче кремінь,
До вчителя прилетів вітер
І співав йому пісню Істини
У верховіттях колючих.
І вчитель послухавши цю пісню
Отак тому вітру вторив
Чи то просто говорив у простір,
У порожнечу безодні:
«Рух та круговерть не мають кінця.
Але хто відчути зможе
Тонкі зміни Землі та Неба?
Бо втрачаються речі там – 
Надлишок тут,
Повнота тут – недолік там.
Втрата та надлишок, 
Повнота і недолік 
Слідують за життям  і за смертю.
Хто відчути зможе ту мить,
Коли єднаються поява та зникнення?
Повітря та сила 
У кожного зростають не одразу,
Форма у кожного зникає не одразу.
Не відчуваєш, коли вони дозрівають,
Коли втрачаються.
Так з кожним днем 
Від народження до смерті
Змінюється подоба людини.
Але мить змін відчути неможливо,
Розуміють це пізніше.
Про це мені повідав вітер
Серед гірських вершин...»