Сутінки безіменних

Сутінки безіменних.
Коли сутінки ще не сповзли на землю, а сонячне світло лише починає відходити з рік і морів, озер та струмків на землю виходять створіння, яким немає місця на землі. Тим, хто живе між захисниками дня і ночі, тим, хто не належить ні до демонів тьми, ані до демонів світла.
Створіння межевого світу.  Недовгим було їх існування на землі. Не були вони злими, але й добрими не були. Як зроблять зло, то й не розуміють, що робили. Але й добра навмисно нікому не робили. Якщо траплялося подорожньому заблукати біля водойми могли допомогти. А могли тому ж подорожньому показати дорогу в болоту і на цьому завершувалося його життя. Одні й ті ж істоти, одним і тим самим людям могли й добро принести, і зло створити.
Сили були великої, та сили своєї не розуміли. Бо не встигали, через коротке своє існування.
Мало хто знав про них, ще менше людей їх бачили. А як і бачили, то мало хто розумів, адже дуже сильно на людей були схожі. Згадайте лишень: сидиш на березі, чекаєш буяння заходу сонця. Аж бачиш, невідомо звідки, з`являється людина. Йде у вашу сторону, а потім губиться, так і не дійшовши. Сиди і думай, чи дійсно був чоловік, а чи здалося. Йшов до вас, чи звернув назад. А от зблизька майже нікому не доводиться бачити цих створінь.
Бо коли ближче підійдуть, то помітите, що наче дивні якісь люди.  Але й око не зачепиться за незвичність. Просто відчуття з`явиться, якоїсь неприродности. Неначе марево, чи обман зору. Може виникнути страх, або відчуття неприязні.
Але їм не було особливого діла до світу людей. Виходили, скоріш за традицією. Знаннями не ділилися, на службу до людей не йшли, за владу над світом людей не боролися. Вони були зовсім іншими. Адже демони і янголи, більш люди, ніж нам це здається. Перші і другі надто багато часу проводили серед  людей. Стали такими само, як ми. Обросли жадібністю, жагою. Хочуть влади, борються за душі. Стають колекціонерами, йдуть від мети. Незрозуміло, хто й кого зробив гіршим. Але факт: демони і янголи, стали схожими на тих з ким і за кого боролися. Але межеві істоти були іншими. Незрозумілими, але тому й лякаючи ми. Адже зло простіше за незрозумілість. До того ж, за сварками дня і ночі про них забули. І вони ще далі відійшли від схожості на людей.
Були раніше на рівні з демонами та янголами. Та все менше часу лишалися вони на землі і про них почали забувати. Всі. Жителі світу нашого і світу потойбічного.
Можна було б і закінчити про них розповідати. Жили вони в своїх глибинах, та й байдуже до них було. Як і їм до інших.
Спочатку тіснили їх янголи, потім демони.
Тепер в їх світ вторглися люди. Не знаючи нічого про них. Звичайна жадібність стала причиною, точніше надзвичайна – людська…
Раніше у них забрали час, а почали забирати місце.
Як звати їх ніхто не знав, бо вже давно ніхто не кликав. А навіщо ім`я тому, кого немає кому покликати.
Спочатку добром хотіли все вирішити. Може ж просто помиляються люди й не знають куди йдуть. Адже вони мислили просто: не треба займати чужого місця, коли і свого вдосталь. Може якась людям допомога необхідна. Просто вони не знають, що робити. Але що не знають люди завжди древні можуть розібрати. Не з добра допомогти думали, а для загальної зручності.
Люди завше селилися на берегах. Та знали і про духа морського, і про водяного, і навіть про тих, кому не згадати ймення. Тому й залишали місце вільне від будівель на самому березі. Адже демони води безсилі поза своєю стихією, а безіменні, надто мало часу мають, щоб дістатися до будівель. 
Потім почали будувати на воді фабрики. Безіменні не зважали на шум. Іноді виходили, щось ламали, та великої біди не несли. Відгриміли фабрики, відшуміли. Настав перепочинок. Та закоротким виявилося щастя.
Почали не лише на берегах, близько до води, будувати, а й на самій воді. Далі воду почали засипати і паркани на берегах мостити. Не стало куди виходити безіменним.
Почали ходити в житла людські. Просили, благали, намагалися пояснити. Потім погрожували. Та ж ци вдіє це на людей. Як людину ні чужа біда не вчить, ні своя. Нема глухіших, аніж байдужі. А тим, хто нікого не цінує, а тільки своє благо та вигоду і взагалі годі щось пояснювати.
Та не знали безіменні зла. Як і добра не знали. Та вчитися добру, тут би й не допомогло. І довелося злу навчатися. І за вчителями ходити далеко не треба. Ось вони, поряд.
Хто ж краще людей злу навчить. Нема давно таких вчителів. Та й чи були вони. Адже диявол заради певної  мети став на стежку зла. А людина просто так напаскудити може, від характеру паскудного та настрою невеселого. Та, навіть по доброму якусь гидоту ближньому може встругнути!

Кожен з людей свідомо, чи випадково когось кривдив. Та досить людей нахвалювати.
Отже, пішли безіменні зло творити. То животинку у воду стягнуть, то буд матеріали, то просто щось, що дістали. Пішли під воду і паркани з причалами. А людям неначе й нічого. Один пропав, ще кращий та міцніший лаштують. Матюкаються, а будують. Почали дітей тягти у воду. Та людям байдуже. Почали одне одного зі світу зживати, водили шарлатанів у рясах, міліцейській формі, та взагалі чудернацьки вдягнених.  Підпалювали одне одному житла, труїли тварин, влаштовували стрілянину. Та місця не полишали. Навіть, якщо одну сім`ю до коліна нищили, то інші йшли. Адже людина цар природи, володар… хіба ж можуть люди дозволити собі рахуватися з кимось окрім людей. Та не бувало такого!
І наче людей на світі менше ставало, а однак ніде безіменним жити. І зла людям не наробиш. Адже невдячна то справа майстра перевершити.
Так і мруть безіменні з мавками і лісовиками…
Скоро й зовсім не залишиться, а інші підуть на дно океану і там пропадуть.
Людина любить місце, яке вже хтось до нього зайняв. І просити не любить. Кожне покоління зліше й жорстокіше за попереднє.
А ще намагаються взнати секрети древніх цивілізацій. Так не вийде ж. хіба можна будувати руйнуючи? Коли замість слова діє насильство і примус.
Безіменні також знали всі тайни світу, але забули їх.
Колись, коли планета робила свої перші оберти. Безіменні зійшли у воду.
Та чи дивилися вони, чи питали…
Може й там хтось жив…