Сутичі

Настя відчула, що захворіла ще з ранку, коли вони рибалили з човна під скелею.
Не було настрою, вона не могла знайти собі зручного місця і все вмощувалась на низькій лаві надувного двомісного човника.
Усе було не так. Хотілось натягнути усі кофти, які вона взяла з собою у цю вилазку, а краще - взагалі вийти на берег і лягти десь в теплому, затишному місці і пару годин солодко поспати.
Спочатку їй здалось, що вночі вона не виспалась у наметі. Свіже нічне повітря, спальний мішок, незручна надувна подушка - ось через це і болить спина, шия.
Та коли стало важко ковтати… У горлі ніби застряг гострий камінчик і все ніяк не хотів вискочити.
Настя кидала швидкі погляди на Юрка, який сидів попереду у човні і зосереджено вдивлявся у поплавок на поверхні води. Настя з тривогою відчувала, що біль у м’язах як отрута повільно, але безповоротно розповсюджується по усьому тілу. Починали боліти стегна і плечі.
- Може минеться? - Настя намагалась сама себе заспокоїти, бо говорити про хворобу Юркові їй не хотілося. Вона вже наперед бачила реакцію хлопця. А ще бачила саме ось ту зморшку між його бровами.
Та зморшка завжди з’являлася, коли Юркові щось не подобалось. Коли йому не подобалось щось у ній, у Насті, у відмінниці Насті як Юрко казав.
Хіба вона винна в тому що захворіла? Але вона буде винна.
Юрко ще взимку, коли тротуари у місті були вкриті липкою сірою масою віддалено схожою на сніг, усе мріяв, як вони зберуться і поїдуть з човном і наметом на Дністер, як будуть рибалити, вечеряти коло вогнища, а потім з кухлем гарячого чаю вдивлятися у нічне небо… І ось, нарешті, коли прийшло тепло і червень вони зібрались, взяли відпустки на два тижні і поїхали у омріяну подорож до диких місць Поділля.
Юрко світився від хвилювання і щастя. І як тепер, коли вони другий день сплавлялись річкою і найближче село було не менше ніж двадцять кілометрів, сказати Юркові: пробач, я захворіла. Напевно, краще померти.
Настя зітхнула і дістала зі свого похідного рюкзака невеличкий термос з чаєм. Розкрутила кришку неслухняними пальцями і обережно налила собі гарячого напою. Ось вона вип’є чаю з лимоном і стане легше. Обов’язково стане.
Але полегшення не було.
Кілька разів Настя кашлянула, щосили стримуючи себе. Юрко покосився на неї та нічого не сказав. Він був занадто зосереджений на риболовлі.
Юрко скерував човен до самих скель, які виходили прямо з води. Тут було затишно і тихо. Течії у цьому місці майже не відчувалося, але Юрко усе одно опустив невеличкого якоря на мотузці, щоб їх не відносило далі.
Настя випила другий стакан чаю і тепер вона вже відчувала сечовий міхур. А ще річкова вода хлопала до скель і цей звук ніби провокував і навіював думки про вбиральню.
Настя нарешті наважилась сказати про те, що їй треба на берег, вже навіть відкрила рота, та раптом поплавок вудки Юрка почав несамовито сіпатись, а потім різко пішов під воду. Юрко з тихим стогоном потягнув вудку на себе і через секунду на дні човника, розбризкуючи воду, забилась велика срібляста рибина. Холодні краплі впали на руки Насті і їй здалося, ніби її щось вкусило.
- У мене висока температура, - пронеслось у голові дівчини.
А Юрко тим часом тихо сміявся, знімаючи пружного слизького коропа з гачка.
- Дивись, Настюха, який кабан здоровий! Я думав - він мені гачка зламає. У мене руки трясуться від хвилювання!
Настя через силу посміхнулась. А потім тихо сказала.
- Здається, я захворіла.
Юрко ніби і не почув, бо вовтузився з рибиною. Та потім, ніби ті слова нарешті пробилися до його свідомості, спочатку завмер на кілька миттєвостей, а потім повільно повернув голову у бік дівчини.
- Що? Що ти кажеш?
- Здається, у мене температура.
- Яка ще температура? Ти шуткуєш?

Юрко закинув коропа до сітчастого садка, вимив слизькі від рибини руки у річці.
Потім нарешті підняв погляд і уважно подивився на Настю. Вона зморено посміхнулась.
Тільки тепер він помітив, що на її кругленьких щічках зовсім немає звичного рум’янцю, а блакитні очі тепер ніби втратили веселий блиск і стали якимись сірими, як каламутна вода у склянці.
Юрко відклав вудку і почав ритись у своєму рюкзаку. Здається, там мали бути якісь таблетки. Можливо навіть анальгін.
- Давно ти відчула що захворіла?
- Напевно сонце напекло голову.
- Може водички випий?
- Я чаю вже випила. Дві чашечки. Ти не хвилюйся. Все добре. Просто невеличка слабкість у тілі.
- Ага. Не хвилюйся. От, чортівня! Не можу знайти таблеток. А тут і сіл поруч не має. Ми у такій глушині. Спеціально ж вибирались подалі від цивілізації.
Юрко витягнув з кишені телефон і відкрив карту. Зв’язок тут був усього на одну поділку, але все ж телефон спіймав gps і показав, де вони знаходяться. Широка блакитна смужка Дністра, а по обидва боки річки - зелені безкрайні ліси. А ще тонкі нечасті смужки якихось доріг - напевно ґрунтових і закинутих.
- Треба нам десь нижче по течії знайти місце, де можна було б причалити. Бо тут лише одні скелі. Може який пляж чи затока. Розіб’ємо табір і будемо тебе лікувати.
Юрко нервово зітхнув і обережно торкнувся невеликою дівочою долоні. Пухкі короткі пальчики були сухими і гарячими.
Місце, де вони нарешті змогли б причалити, Юрко побачив лише через півтори години. У нескінчених прямовисних скелях, що виростали з темної води, Юрко раптом зміг розгледіти широку тріщину, що утворювала невеличкий пляж, не більше десяти метрів шириною. Камінь, який осипався зі скелі у розщілину, за багато років перетворився на пісок. І тепер це був піщаний рівний берег, лише по краям, коло самої скелі вкритий заростями дикої малини і кропиви.
Поки Юрко шукав зручне місце, де вони могли вийти на берег, Насті стало гірше. Вона сиділа із заплющеними очима і важко дихала, немов тільки не піднялась по сходах на п’ятий поверх. Дівчину трясло від лихоманки. Юрко заставив її випити ще одну кружку чаю. Насті пити не хотілось, але вона все ж таки влила в себе гарячий напій маленькими ковтками.
Коли човен нарешті торкнувся піску, Юрко швидко вискочив на берег і прив’язав мотузку до кривої дикої яблуні, що росла прямі зі скелі. Потім розклав спальний мішок у тіні під великим прохолодним каменем і обережно вивів Насті з човна. Дівчина сонно посміхалась і йшла за хлопцем, немов мала дитина.
- Лягай ось тут. А я тебе вкрию своїм спальником. Ти як?
- Спати хочеться.
- Осі і поспи. А я поки усе тут огляну.
- Не лишай мене.
- Ти що? - Юрко нервово засміявся.
- Я це я тебе лишу?
Тим часом сонце вже торкалося вершин дерев на заході і тіні ставали довгими і густими. Юрко зняв свого фетрового мисливського капелюха і витер спітніле чоло тильною стороною долоні. Коли Настя закрила очі, Юрко швидко і якось затравлено озирнувся.
Хоч він і намагався тримати ситуацію під контролем і відповідав Насті бадьоро і навіть весело, але на справді він був дуже переляканий і не знав, що робити. У рюкзаку він знайшов пачку активованого вугілля і дві таблетки цитрамону. Цитрамон він дав Насті, але це було зовсім не те, що потрібно. Як це він - людина, що завжди намагається усе урахувати - і так не подумати про ліки у похід. Навіть бинт забув узяти. А якщо б хтось з них поранився? Про це було навіть страшно думати.
Юрко обережно торкнувся лоба дівчини губами. Гарячий. Він дістав з кишені джинсів хусточку, змочив її у воді і поклав на лоб хворої. Настя тихо застогнала, але очей не відкрила.
Юрко вирішив перевірити, що тут окрім піску, води і скель ще є.
Тріщина йшла далі між скелями і здається, там серед чагарників було щось схоже на стежку. Чи може то звірі по цій стежці ходять пити воду до річки? Юрко ще раз перевірив на карті у смартфоні - ніяких населених пунктів поблизу не було - лише ліс, скелі і річка. Та йому не сиділося на одному місці і хотілося щось робити.
Юрко пішов у дальню частину пляжу, туди, де темніли густі кущі дикої малини. Вузька стежка починалась за двадцять кроків.
Коли Юрко підійшов до чагарників, він обернувся. Настя тихо дрімала, важко дихаючи.
Юрко відвів рукою довге тонке гілля і дійсно побачив, що ледь помітна стежка петляла між каміння і йшла кудись далі, поступово забираючи ліворуч. Треба було перевірити, куди саме вона виведе.
Юрко подивився на годинник - вже було четверть на сьому вечора. Скоро вже почне темніти.
Він вирішив, що виділить собі на обстеження стежки п’ятнадцять хвилин, а потім повернеться назад до Насті.
Мілкі камені хрустіли під підошвами кросівок. Десь у кущах весело і безтурботно виспівували невидимі коники. З ріки віяв прохолодний приємний вітерець. Пахло мокрим піском полином і папороттю.
Тонкі гілки малини чіплялись за сорочку і штани і вже кілька разів боляче подряпали руки.
Через п’ятдесят кроків стежка повернула ліворуч, за кут скелі і раптом хащі закінчилися і Юрко опинився на відкритій ділянці. Він навіть зупинився і від несподіванки відкрив рота. Юрко не вірив своїм очам. Перед ним була стара ґрунтова дорога, доволі вузька - та все ж справжня дорога. За дорогою і густими заростями кропиви починався чи то ліс, чи то лісосмуга. У будь якому випадку за деревами нічого не було видно - лише сутінки і тіні. А прямо перед ним край дороги похилився на бік старий дорожній знак. Дерев’яний просочений смолою стовпчик згнив від старості і майже впав і тримався лише завдяки дереву, що виросло поруч. Металевий іржавий вказівник зачепився за гілки і повис на них. Юрко підійшов до знака і обома руками повернув на себе. Товстий шар пилу і бруду вкривав табличку, але Юрко усе одно зміг прочитати напис.
Вас вітає село Сутичі!
- Що це за село таке? - пробурмотів Юрко собі під ніс. Він не пам’ятав, щоб на карті був хоч якийсь населений пункт, тим більше село с такою дивною назвою. І взагалі на карті не було ніяких сіл - лише ліси і поля. Ні доріг, ні стежок.
- А може це одне з тих старих закинутих сіл, яких так багато на кордоні Поділля і Буковини?

Настя відчула, як хтось обережно торкається її плеча. Їй так не хотілося відкривати очі. Хоч тепер її мучив біль в усьому тілі, а особливо у горлі і лихоманка ніби плавила кожну кісточку, але здається вона тепер знайшла таке положення, при якому їй було трохи легше. Хотілося лише накритись чимось теплим і великим. І щоб сонячного світла було менше. Настя майже заснула і тепер її хтось тривожив.
Вона тихо застогнала і почула голос Юрка. Спочатку це був просто голос без усілякого сенсу. Для того, щоб зрозуміти, що саме говорить Юрко, Насті довелось прикласти вольових зусиль і ніби випірнути з темної води забуття.
- Сутичі. Сутичі.
Це перше слово, яке вона осмислила, але не зрозуміла.
- Там є село. Я бачив старе кладовище і хати вдалині. Підемо туди. Там повинні бути люди і можливо ми знайдемо ліки і нам допоможуть. А може тебе хтось відвезе у лікарню. Ти зможеш йти? Настюша, ти мене чуєш?
- Так. Так. Почекай одну хвилинку. Я відпочину і ми підемо.
Настя не дуже пам’ятала, як вони йшли між скель і густих чагарників. Як Юрко щось говорив їй дорогою. Вона десь далеко відчувала, як кропива жалить її відкриті, гарячі ікри і коліна. Але біль у лівій скроні був набагато сильніший. А ще усе тіло трясло від лихоманки. Їй здавалось, що на дворі вже пізній вечір і що вони пройшли всього кілька хвилин і раптом опинились на вимощеній каменем вузькій дорозі. А потім Настя неначе побачила попереду, десь у ста кроках якусь фігуру. Неначе якась жінка стояла прямо посеред дороги і чекала їх.
- Добре, що Юрко не кричить на мене і не ображається, - це була остання думка у голові дівчини, а далі свідомість ніби пірнула у щось темне і густе, неначе річковий намул.

Юрко побачив жіночу фігуру попереду на дорозі, коли вони з Настею вже пройшли повз чотири порожні хати вздовж шляху. Село дійсно здавалось давно покинутим жителями. У деяких хат дерев’яні балки даху прогнили і вкрита темно-зеленим мохом черепиця провалилася прямо всередину хат. З деяких вікон вже повиростали товсті дерева - клени і навіть горіхи. А городи і подвірʼя перетворились на непролазні темно-зелені хащі.
Юрко чув про кілька десятків мертвих сіл вздовж Дністра, які вже давно були покинуті жителями. Ось тепер напевно одне із таких сіл він бачив на власні очі. Тільки було дивно, що на карті цього села не було.
Настя була гарячою і ледь волочила ноги, спираючись на руку Юрка. Усі речі - човен, рюкзаки, намет вони лишили на березі річки. За усе це приладдя він не хвилювався - тут не було кому їх вкрасти. Більше усього він хвилювався за Настю. Їй с кожною хвилиною ставало усе гірше. Вона напевно потребувала лікування, а можливо і екстреної госпіталізації.
- Господи, невже це сталося зі мною? - усе повторював Юрко ці слова про себе, хоча зовні він не показував свого відчаю.
Його фетровий мисливський капелюх просяк потом і ледь тримався на потилиці. Сорочка теж повністю намокла і прилипла до тіла. У лівій скроні ніби була встромлена голка - голова розболілася від напруги і тривог.
Коли Юрко побачив попереду на дорозі жіночу фігуру, він ледь не закричав від радості.
- Нарешті люди! Значить буде допомога!
Це була жінка середніх років, з темним густим довгим волоссям, зібраним на скронях. Карі обрамлені мілкими зморшками очі уважно спостерігали за прибульцями.
Коли вони наблизились до жінки, Юрко побачив, як її і так вузькі губи стиснулись ще сильніше і рот став схожий на нитку. Незнайомка уважно розглядала на бліду Настю, а потім запитала, не дивлячись на Юрка:
- Що сталося?
- Вона захворіла. У неї температура. Є у вас якісь ліки?
- Ліки знайдуться. Звідки ви?
- Ми з іншого боку річки. Рибалили. Там у нас човен і речі лишились, - Юрко прокашлявся, бо голос його раптом став сиплим.
- За свої речі не хвилюйтесь - тут окрім нас більше нікого немає.
Зробивши паузу, вона додала:
- А якщо хтось прийде, то ваших речей точно не візьме.
Жінка підійшла до Насті і підхопила її під іншу руку.
- Моя хата тут зовсім недалеко. А їй треба у ліжко . Мене кличуть Фотиною.
- Я Юрко. А це я Настя. Як добре, що ми вас зустріли!
- Повз мене ви б не пройшли, - відповіла Фотина і посміхнулась.
Дійсно, старенька хата Фотини з облупленими стінами і маленькими, ніби закопченими вікнами виявилась зовсім поруч, одразу за поворотом.
Фотина зупинилась коло хвіртки і відпустивши руку Насті зробила крок назад. Вона нарешті підняла погляд своїх темних очей на Юрка, але нічого не сказала. Лише стояла і дивилась на хлопця. Він здивовано глянув на жінку, але потім зрозумів, що вона пропускає їх вперед.
Ну дійсно, утрьох разом вони не пройдуть одночасно. Але це чекання і цей погляд… якусь мить Юрко відчув коло серця щось таке… неначе тріпотіння крил метелика. Але усе швидко минуло.
Юрко підхопив Настю і обережно завів її на невеличке подвір’я. Потім повів хвору дівчину, яка вже ледь трималася на ногах до дверей хати.
Коли вони зайшли у сіни, Юрко одразу відчув запах сухих трав. А ще так пахли старі дідові журнали, які той зберігав роками у своєму саморобному величезному комоді.
- Веди її у ліжко, - сказала Фотина і пішла розпалювати піч.
Настя опустилась на м’яку вишиту подушку і знесилено застогнала.
- Як ти? - тихо і стривожено спитав Юрко. По його чолі потоками стікали струмочки поту.
- Скоро їй стане легше, - з іншого кінця кімнати відповіла за хвору дівчину Фотина.
- Ось приготую відвар, вона вип’є і їй стане краще.

Юрко стоїть, згорбившись коло ліжка, тримає гарячу і суху долоню Насті і відчуває, що його ось-ось може знудити.
- Напевно це через втому і напругу, - думає він і витирає мокре чоло під капелюхом.
Настя лежить з заплющеними очима і час від часу тихо стогне, неначе їй сниться щось погане. Але Юрко бачить, що дівчина не спить.
Фотина тим часом мовчки чаклує коло печі, у іншому кутку кімнати. Юрко може розгледіти лише вузькі плечі і копну темного волосся - усе інше закриває старовинна важка шафа з дзеркалом на дверцятах.
А ще хлопець чує калатання посуду і постійно ловить себе на думці, що все це вже було з ним. Так, ніби то якісь дуже давні, але забуті спогади за кінчик яких, немов за мотузку він намагається схопитись.
Може звуки посуду і ось ці запахи він чув колись давно у дитинстві, коли жив у своєї бабусі? А може бачив щось подібне у одному з забутих фільмів?
Він мовчить і зачаровано прислухається, час від часу витирає спітніле чоло. Поки нарешті не здогадується зняти свого мисливського капелюха і покласти його на сіру скатертину стола.
Через деякий час у чорній від клопоті каструлі на печі щось весело починає булькати і по хаті розповсюджується дух чогось терпкого, схожого на полин. А вже скоро Фотина обережно несе металевий емальований кухоль.
- Ось. Вип’єш - і тобі стане легше, - жінка обережно підносить кухоль хворій дівчині.
Юрко дивиться, як парує темна, схожа на чай, рідина і сумнівається, що Настя зможе зробити хоча б один ковток цього окропу. Але на диво, коли Фотина підтримуючи однією рукою голову дівчини, обережно дає їй випити, Настя маленькими ковтками випиває усе. А потім стомлено опускає голову назад до подушки і посміхається з закритими очима.
- Ось і добре. Ось і молодець. Зараз тобі стане краще, - каже Фотина і теж посміхається. Тоненьке павутиння зморшок розбігається від Настя майже одразу засинає. Напруга і втома на її обличчі поступово зникає і тепер вона спить тихо і спокійно.
- Вона так швидко заснула, - тихо каже Юрко.
- Тепер вона буде довго спати, а коли прокинеться - від хвороби нічого не залишиться.
- Що це за відвар такий? Може і мені його випити?
Фотина зупиняється і уважно дивиться на хлопця, так, ніби оцінює його.
- Здоровим людям не можна пити цей напій. Він тільки для хворих.
Потім бере порожній кухоль і йде назад до печі.
Коли вона проходить повз старовинну шафу, Юркові на мить здається, що ця жінка не відобразиться у дзеркалі на дверцятах. Серце хлопця ніби спотикається. Пальці міцно стискають край столу. Він подається вперед, намагаючись зазирнути у невеличке дзеркало. Але Фотина проходить повз шафу, а з того місця, де сидить Юрко, не видно того, що відображене у дзеркалі.
- Ви тут одна живете?
Юрко дивиться на бліде обличчя Насті і намагається говорити недбало і спокійно. Але у голосі його залишається зрадницький хрип.
- Так. Одна.
- І в селі окрім вас більше нікого немає?
- Майже нікого.
- І що, вам не страшно тут одній?
- До усього можна звикнути. Навіть до самоти.
- Я би не зміг сам бути.
Фотина нічого на це не відповідає.
Лише калатає посуд і хлюпає вода у мисці.
Юрко намагається розмовою відігнати напругу, яка невидимими лещатами стискає його тіло, але якась незрозуміла тривога чіпляється за край його свідомості, як будяк до одежини.
Юрка не залишає відчуття, ніби він щось забув. Щось важливе і дуже тепер потрібне, але таке невловиме, слизьке і тривожне.
Юрко встає і підходить до Насті. Дівчина мирно спить під клаптиковою ковдрою. Він обережно торкається руки дівчини. Тепер пальці Насті сухі і холодні. Жару немає. Юрко стомлено зітхає.
- Я вийду на двір. Хочеться подихати свіжим повітрям, - каже він Фотині.
Жінка знову не відповідає, лише калатає посудом коло плити.
На дворі густі і в’язкі сутінки. Невже вони цілий день прововтузилися з Настею!?
Як швидко минув час.
Гілля старої яблуні торкається обличчя хлопця і він від несподіванки відсапується. Дивне і неприємне відчуття, ніби його обличчя торкнувся якийсь звір із сутінок.
- Ходить сон коло вікон…,- згадує він старовинну колискову.
Колись, у далекому дитинстві він ховався під важкою ковдрою і уявляв, як у темряві коло вікон бабусиної хати тихо ходить якась страшна дивна істота створена із темряви і ще чогось неосяжного і намагається зазирнути у вікна.
Юрко підходить до невеличкого вікна з облупленими шибками і задумливо зазирає у нього.
Всередині в хаті освітлення майже не має і він бачить у склі, як у дзеркалі відображення тіней, дерев, сірих хмар на темно-синьому чорнильному небі.
Але щось не так.
Щось зовсім не так, як треба.
І це викликає ще більшу тривогу.
І наступної миті Юрко розуміє, що саме не так. І це розуміння викликає з глибин його свідомості паралізуючий і всепоглинаючий жах. Горло зводить судомою.
Юрко не бачить свого відображення. У тому вікні є усе окрім…
Хлопець схопився за підвіконня неслухняними пальцями щоб не впасти. Потім різко обернувся.
Ліворуч від себе, у тому місці, де росла стара скрючена яблуня, Юрко побачив пролом у стіні чи то хліва, чи якоїсь прибудови. Дивно, але раніше він не бачив того пролому. Напевно через те, що уся його увага була направлена на хвору Настю.
Юрко якимось чином відчув, що невидимий жах витікає саме з того пролому.
І у цю саму мить він бачить чорну тінь поміж стінами. Густа в’язка чорнота яка дивиться прямо на нього.
Та тінь схожа на старе дерево. Юрко не може поворушитися від охопившого його жаху. Він може лише стояти і дивитися.
Він бачить, як чорнота розростається, стає більшою і раптом він неї відокремлюється щось.
Щось схоже на довгі гнучкі руки.
І ті руки тягнуться у бік хлопця, як морська хвиля тягнеться до кам’яного берега.
Юрко відсапується назад і боляче б’ється спиною у гострий край підвіконня. З його вуст виривається стогін. І наступної миті те, що тягнулося з чорноти у проваллі торкається шиї хлопця. Юрко одразу відчуває льодяні і ніби сталеві пальці, які тиснуть на горло.
Саме у цю мить у свідомість хлопця, як потік води у тріщину у борті корабля, що налетів на міну, спалахує розуміння, що ось зараз він помирає.

Юрко виринає з небуття. Він повільно відкриває очі. Він лежить на ліжку.
Хочеться застогнати, але сухі губи важко розтулити. Він відчуває біль у лівій частині спини - щось тверде, схоже на зламану пружину, впирається йому у спину на незручному ліжку. Юрко намагається трохи посунутися, але сил для цього у нього немає. А ще дуже сильно болить горло.
- Я захворів, - проноситься у голові думка, схожа на неяскраву іскру.
Хлопець трохи повертає голову і бачить у сутінках на іншому ліжку, коло побіленої стіни Настю. Дівчина нерухомо лежить з закритими очима.
- Вона спить. Вона спить?
Прямо навпроти Юрка та сама старовинна шафа з дзеркалом на дверцятах. Тепер хлопець бачить, як у дзеркалі відбиваються вхідні двері і частина вікна. Там, за вікном темно і ніч.
- Що з нами сталося? З нами сталося щось дуже погане.
- Ми захворіли?
Юрко чує калатання посуду десь у сусідній кімнаті. А потім повільні кроки.
- Ось. Тепер ти можеш це випити. Ти вип’єш і тобі одразу стане легше.
Юрко бачить поруч з собою Фотину з металевим кухлем у руках. Вона обережно підносить кухоль до його пересохлих губ. Юрко п’є. Він відчуває гіркоту гарячого напою. Але з кожним ковтком йому стає легше. Він увесь наповнюється теплом і тою гіркотою. Біль у горлі і у спині стихає. Хочеться спати.
- Ой ходить сон коло вікон, а дрімота коло плоту…
Його очі стають важкими. Вони повільно закриваються. Останнє, що він бачить перед тим як пірнути у темряву сну - Фотина проходить повз ліжко, повз шафу з кухлем у руці. Вона мовчки йде у іншу кімнату. Але її відображення немає у старому пожовклому дзеркалі на дверцятах шафи.