Глава 21

Я проснулася не від голосів і не від того що мене хтось будить. 

А від того що мене хтось душить, але коли проснулась то зрозуміла що це просто міцні і жаркі обійми.

Хоча ні не просто…

Відколи це для мене стало "просто" що мене вночі, в лісі, хтось обіймає. Коли до мене нарещі дійшла ситуація я миттєво проснулася. Сонце уже сходило, такий ранній ранок. Десь половина шостої, а оскільки літо, то і сонце сходить рано.

Я виплуталась від чужих рук і спробувала сісти. Коли я нарещі розгледіла лице хлопця, зовсім не здивувалась, що мої підозри підтвердились, ну як підозри я була впевнена. Так, це Ден.

Я вирішила не влаштовувати істерику, навіть не будила хлопця. Просто взяла свою сумку і вилізла з палатки.

На вулиці, свіже повітря, від костра зістався тільки попіл. Я солодко потягнулася. Не зважаючи що спала я із Деном я виспалася. Цікаво, а він напився і до мене прийшов, переплутав палатки, або це знову Кейт. Я найбільше схиляюся до третього варіанту.

З такими думками, я направилася знайомою стежкою до річечки. Тепер, завдяки вчорашній "прогулянці", дорога відновилася у мене в пам'яті. 

Навколо все таке знайоме. Бабуся мені розповідала що коли я була зовсім маленькою, я із мамою постійно гуляла до річечки. Це було її улюблене місце. 

Іноді мені здається що я справді пам'ятаю, як ішла цією ж дорогою із мамою. Такі уламки чудових спогадів. А може я і справді це пам'ятаю, або так сильно хотіла вірити що нафантазувала.

Я повільно йшла оглядаючи все навколо. Спогади крутилися в голові. 

Пам'ятаю, як я посварилася з бабусею і втекла сюди. Мені тоді було десь десять. Я образилася і з принципу не поверталася. Бабуся розхвилювалася коли минуло трішки часу, а виявилося що я не коло батька. Спочатку вони розгубилися і почали шукати в домі. Звісно мене знайшли, хоч я і просиділа дві години біля річки, але все обійшлось.

Через півгодини я уже стояла біля річки і дивилась в її глиб. Річечка красивого ніжно-блакитного кольру, проходила крізь ліс. Це натуральна водойма. Коло неї було звалене дерево яке не хотіло розкладатися і служило місцем куди зазвичай сідали. 

Тут я відчуваю себе щасливою, краса природи зачаровує. Я люблю бути тут одна, або із близькими людьми. У кожної людини є своє місце "сили",  де вона набирається енергії. У декого це гори чи ліси. А я обожньою воду. Просто сидіти і дивитися в глиб це мене зовсім не втомлює. 

Зі сторони може здатися що я постійно весела і не сумую, така красива обгортка. Раніше я й насправді тільки себе таку і показувала. Але зараз це непомітно змінилося. Я відчуваю що це літо принесе багато змін. Хоча деякі зміни уже сталися і не всі хороші.

Я дістала блокнотик і знову почала мучити себе спробами придумати слова. Я ніби хваталася за ниточку слів але в останній момент відпускала. І от мені в голову почали приходити слова, як ззаду почувся шурхіт і я забула всі слова які крутилися в голові.

Я повернулася ззаду на росяній траві сидів Ден. Що він тут робить? Задалась я питанням, яке і озвучила йому.

-Ти кудись зникла, вирішив тебе знайти, - він сказав це спокійно не відриваючи погляду від води.

-Доречі, може ти мені дещо поясниш? - натякнула я йому на спільну ночівлю.

-У нас було три палатки в одній були хлопці Леха і Тоша, а в іншій дівчата Діна і Кейт. Мені довелося лягти до тебе.

-І ти так просто піддався на провокацію Кейт? - я була здивована і водночас бачила що Дену неприємне таке запитання.

-Кеті поставила мене перед вибором. Або я лягаю до тебе, або вона буде спати в одній палатці з Тошою. Звісно я не міг дозволити щоб вона лягала в одній палатці з малознайомим хлопцем.

-Розумію, - видихнула я. 

Деякий час ми мовчки дивилися на воду, це мовчання було якимось затишним. Ми так і сиділи поки Ден не порушив мовчанку.

-Чому ти постійно від мене тікаєш? - це запитання було таким неотчікуваним, що всі слова застрягли десь в горлі. Я безпомічно дивилася йому в очі і не знала що відповісти.

Згодом я отямилась і відвела погляд.

-Я не тікаю, - голос зрадницьки дрогнув. Чому я так на нього реагую?

-Не бреши хоч собі, - сказавши це він знову подивився на воду, навіть і не підозрюючи, яким чином на мене вплинули ці слова. Я зрозуміла що відчуваю до нього дещо більше ніж дружбу чи ворожнечу. Я ще не розібралася що це, або не зізналася собі.

-Звідки ти знаєш сюди дорогу? - порушуючи тишу запитав Ден.

-Ми з бабусею раніше часто сюди ходили. Вона вела мене за собою і розповідала про маму. Вона вмерла коли мені було три, - сказала я.

-Вибач, я не знав.

-Нічого, - тихо мовила я.

Ден підійшов до мене блище і сівши поруч обійняв мене за плечі. Я неосознано піддалася блище і притулилася щокою до його плеча. Що я роблю? Лунало в мене в голові та я не звертала увагу.

Ден повільно наблизився до мого лиця і поцілував, я не змогла опиратися і відповіла. Це був бережний і ніжний поцілунок. 

Коли ми відірвалися один від одного, я зрозуміла що щойно зробила. 

-Нам потрібно йти до друзів вони напевно вже проснулися, - швидко мовила я ідучи назад. І байдуже що ще немає восьми і всі сплять. Мені терміново потрібно втекти. Я не знаю що з цього вийде. Але у мене змішані почуття і я не знаю що робити.

Отчікувано нас зустріли тишею всі спали. Я просто не говорячи ні слова пішла в свою палатку. І уже тут почала складати речі, які ще незібрала. Мені просто хочеться додому, в нашу із татом уютну квартирку. Відпочити і подумати. Ці слова: "Чому ти постійно від мене тікаєш?" і поцілунок, застрягли в мене в голові.

Раптом мені в голову прийшла думка, яку я постійно відкидала. Я починаю закохуватись. Точніше не так, я закохалась. Іще й в кого? В Дена. Зараз ця думка вже не здавалася такою божевільною, як кілька тижнів тому. 

Я швидко вискочила з палатки і побігла будити сонних друзів. Мені потрібно негайно все обдумати.

Звісно, ніхто не був радий тому що я всіх розбудила і сказала що пора додому.