Глава 5

Я дивлюся на Дена і не бачу гніву. Або щось тут не так, або він занадто хороший актор.

-Ти щось хотів? - запитую я.

-Ой, Лекса, я забула сказати, Денису теж потрібно до міста і я попросила тебе відвести, як бачиш він погодився, - так, потрібно, якось виплутуватися. А якщо він все таки знає.

-Не потрібно, я сама справлюсь.

-Не вийде, автобус від'їхав чотири хвилини тому, - хлопець відкрито насміхався. Я швидко витягнула телефон, і ледь не застонала, від безвиходності. Він сказав правду, я запізнилася, а все через нього.

-Добре, ходімо вже, - злісно дивлячись на нього, сказала я. Попрощалася з бабусею і походкою королеви вийшла на вулицю. По моєму вигляду не було видно, закравшийся в середину страх.

Ден наздогнав мене і відкрив задні двері своєї машинки. Ага, звісно, так і послухаю. Не хоче, мене на переднє сидіння пускати. Зараза. Я проігнорувала, його і сіла на переднє сидіння. Ден нахмурився, але нічого не кажучи, сів за місце водія і ми поїхали.

А я все-одно, не розуміла знає, чи ні, про нашу витівку. Постійно, на нього поглядала.

-Досить на мене, так дивитися наче, я тебе закопувати везу! Що з тобою? - роздратовано сказав він. А я видихнула з полегшенням. Це не пройшло крізь нього і він знову нахмурився. Мабуть перебирає варіанти, що я вже могла накоїти.

-Нічого. Все чудово. Просто, не можу зрозуміти, чому ти погодився, мене підвезти? - викрутилася я. Хоча остання фраза, була схожа на запитання.

-Може, з доброти душевной?

-Хм, на тебе не схоже, - настоювала на відповіді я.

-Нехотів відмовляти, твоїй бабусі. Не переймайся, я теж не взахваті, від твоєї компанії.

На цьому ми й закінчили, нашу розмову. Далі ми мовчки думали кожен про своє. Тишу розбавляла, хіба що музика.

До міста ми добралися швидко. Зупинити я попросила, на одному із моїх улюблених місць. 

Це був парк. Я помаленьку проходила крізь лавочки. Гуляти тут я любила, саме в таку пору. Коли тут не багато людей. Сонце піднялося, не достатньо високо для спеки, тільки промені гріли личко. Дехто бігав, або читав книги. 

Дерева ростуть в ряди. Лавочки стояли відносно далеко одна від одної. Потім невеличке кафе, яке я дуже любила. І заходила туди, кожен раз коли тут гуляла. Туди я й попрямувала.

Купила улюблений гарячий шоколад. І пішла далі. Пройшла через невеличкий фонтанчик, в якому переливалися відблиски сонця. 

Це центр парка. Я попрямувала далі. На іншу сторону, де також любила бувати. Коли пройшла через весь парк, зупинилася і оглянула місцевісць. Все як і раніше.

Далі йшов невеличкий сосновий лісок. Я незадумуючись пішла в перед, по дуже знайомій стежинці. Йшла я не довго, поки не побачила невеличке озерце. Яке перетинає гарненький і акуратненький місточок. Попрямувала до нього і відразу ж сіла.

Знову оглянулась. Навколо було дуже чисто. Сюди рідко приходять люди, це ніби моє таємне міце. Високі дерева  стали ніби стіною, охороняючи це чарівне місце. Тільки невеличька стежечка, із каміньчиків, показує що є вихід. Вода дуже прозора, але трішки віддає зеленуватий відтінок. 

Це місце завжди було для мене чарівним. Кожна пора року тут посвоєму прекрасна. Зимою, тут все біле, все блищить, ніби сюди додали чар. Весною, все починає розквітати, все стає живе. Літом, скрізь зелений колір, який додає, свою чарівність. Осінню, це місце стає яскравим, листочки міняють колір і укривають землю різнокольоровим полотном. А озеро стає невмовірно синім.

Це посправжньому чарівне місце. Я можу тут сидіти і розглядати все вічність.

Я розглядала, кожну деталь і не побачила коли пройшла година. І вирішила що пора дзвонити Віці. Трубку вона небрала довго, а потім виявилося, що вона спала, ми домовились зустрітись, через годину.

Я оглянулась ще раз. І попрямувала на вихід. Тому, що як би я не хотіла тут посидіти довше, але знаю що якщо я не піду зараз, то найблищю годину теж піти не зможу.

Я вийшла з парка й попрямувала до кафе зустрічі, по дорозі заходила у декілька магазинів і купила деякі дрібнички і подарунки Кеті, Вікі і моєму хорошому другу в якого скоро день народження і він збирається на наступний день приїхати до мене. 

Я вже випила кілька стаканьчиків кави, а Віка запізнюється. Я вже згубила надію, що в найблищий час подруга явиться, але вона мене здивувала. Явилася, нарешті.

-Чому так довго? - відразу задала я питання.

-А де привіт?

-Привіт! Чому так довго?

-Та ну, краще розповідай, як твоя війна, - звісно я розповіла про свою поїздку і навіть фото показала.

-Бідненький! - а Віка, як завжди всіх жаліє.

-Бідненька, буду я коли він дізнається!

-Згодна, але ти сама винна.

-Я!? Ну дякую, подруго.

-Не ображайся, зате правда, - може не потрібно було викладати фото? Думка з'явилася проти волі, я відразу її відігнала.

Говорили ми ще довго. Про все на світі. Ми загубилися в часі, а коли довелися прощатися було вже за четверту дня. Подарунок я їй подарувала і Віці дуже сподобалось. 

Це був кулончик. Я купила такі три. Для Віки сонечко, тому, що вона завжди світиться. Для Кейт янгольські крилишка, тому, що вона мені нагадує янголочка. І третій для себе з кажанчиком, побачила і закохалась, незмозі була пройти мимо.

Для бабусі я купила, шарфик з її улюбленої колекції. А для Тоши (мій друг) пока що не скажу. 

З подругою ми швидко попрощалися і я пішла до остановки. А тут мене чекав облом. Наступний автобус аж в вісім вечора. Що ж мені робити не кожне таксі схоче їхати так далеко. Мені вже чотири таксиста відмовило.

Сиджу і чекаю, аж раптом в мене дзвонить телефон, невідомий. Ну я взяла трубку і це виявився Ден, дуже злий Ден. Я так поняла він вже дізнався про маленький жарт. 

Він розпитувався де я, а я звісно змовчала. Потрібно негайно потрапити до села. Якраз зараз до мене не дійшло жодної нормальної думки. Я хвилювалася, аж поки біля мене не зупинилося знайме авто. А зараз мені посправжньому страшно. 

Я почала йти назад, але не встигла і мене запихнули в машину. Я навіть моргнути не вспіла, як машина почала їхати. Коли я трішки заспокоїлася, почала поглядати на Дена. Він не реагував на мої крики зовсім, а коли я замовчала, то він полегшено видихнув.