Глава 8. Сто поверхів неба!..

– Здається це кінець світу... – понуро промовила я, виглянувши за вікно.

Час минав, а дощ припинятися не поспішав. Я вже встигла переодягнутися у виданий мені халат, поступитися ванною Воронову і влаштуватися на кухні біля вікна з філіжанкою чаю, але дощ все так же лив наче з відра.

«Сто поверхів неба, оверграунд і я…»

Від несподіванки я ледь не вдавилася чаєм. Чорт, скільки разів уже хотіла замінити мелодію дзвінка! Заковтнувши чай, я поспіхом дістала телефон. Залишалося тільки дивуватися, як він не наказав довго жити після мого плавання!

Невідомий номер мене не порадував. Хто це мене так сильно хоче?

Трохи повагавшись, я все ж відповіла.

– Так?..

І вже миттю пізніше я мученицьки скривилася. Цей голос буде снитися мені в страшному сні.

– Маріє Львівно! – від гучного крику Горобечкиної я навіть трохи відсунула телефон в сторону, приголомшена надто голосним звуком.

Динамік явно постраждав, відмовившись перемикатися з гучного зв'язку. Ну або телефон вирішив мені помститися і відігратися за купання на моєму слухові.

– Я.

– Ну, він показав вам?

– Ем... – невизначено простягнула я, не відразу зрозумівши, що саме Воронов повинен був мені показувати. – Так, так все мені показав, продемонстрував з усіх ракурсів. У нього там все в порядку.

Ледве стримавши позіхання, я підперла голову рукою.

– Точно? А де ви зараз? – не припиняла допитуватися гордість партії фанатиків.

– Так, у Архипа Архиповича. За таким зливи не виїдемо, – відчуваючи, що моєї витримки не стане надовго, буркнула я.

– А чим ви там займаєтеся?

Від безпардонності цього питання я на якусь мить просто розгубилася. Навіть уїдливої відповіді якось не спало на думку, вона заплуталась у гучній тиші, що разом заповнила свідомість.

І поки я, завмерла від несподіванки, не знайшовшись, що відповісти, знайшовся Воронов. Коли він встиг підійти я не помітила, тому, коли за моєю спиною раптом пролунав його голос я так і підстрибнула на стільці.

– Плаванням спільним, а ви нам заважаєте.

І поки я тихо випадала в осад, цей нахаба безцеремонно скинув виклик.

– Це що було? – обурилася я.

Втім, обурювалася не те щоб активно і натхненно. Не була б я такою ошелешеною – відповіла б нахабній жіночці в тому ж дусі.

– Не тільки ж тобі мою репутацію псувати, – посміхнувся Воронов.

Пирхнувши, я повернулася до нього, збираючись видати щось, але просто осіклася.

– Ем... У тебе що один костюм на всі випадки життя і він тепер сушиться? – обережно уточнила я, ковзнувши поглядом по чоловікові, який дефілював в одному рушникові.

– Тебе щось не влаштовує? – іронічно поцікавився він, відповівши мені відверто глузливим поглядом.

Ну гад...

– Та ні. Хочеш захворіти – твої проблеми. Лікувати потім не буду.

Втім, і ця загроза відповідної реакції не викликала. Хмикнувши, Воронов тільки примружився.

– Уявити не можеш, наскільки я цьому радий.

Пирхнувши, я взагалі щільніше запахнула халат. Втім, довго зображати ображену невинність не вдалося. Де там витримати потрібний образ, коли посмішка нестримно розтягує губи. Після декількох хвилин боротьби з самою собою під глузливим поглядом Воронова я розсміялася.

– Господи, що б я тільки не віддала за можливість побачити її обличчя!.. – майже простогнала я.

Тепер я вже безнадійно і безповоротно впала в очах сімейства Горобечків. Потрібно терміново піти в глибокий траур з цього приводу!

– Це вона ще не знає, яку активну ніч ми провели до цього, – задумливо протягнув Воронов, вивчаючи щось у чашці.

Усе. З цього моменту мене можна було просто виносити. Недосипання і пережитий стрес довели мій старий дах до аврального переїзду. Знову розсміявшись, я просто закрила обличчя руками.

Дідько! Він справжнє чудовисько!

– Ну що ви, Маріє Львівно, Аліна Горобечко – публічна людина, з нею обов'язково потрібно підтримувати розмову, а не мукати, як робили ви, – явно входячи в раж, повчально додав Воронов. – Взагалі не варто було так швидко кидати трубку... Я б ще багато розповісти міг. Про кішечку, наприклад, що від палкого кохання мені дивани дерла, про декілька жарких годин на столі...

– Архип... – вже майже простогнала я.

Ну як доросла людина може так безсовісно стібатися інших! Безсовісно і віртуозно, бал в його залік.

– Так, Маріє Львівно? – з бездоганною ввічливістю глянувши на мене, підкреслено невинно промовив він.

Пирхнувши, я тільки похитала головою. Зараз, в халаті з його плеча, під дахом його будинку і з чашкою гарячого чаю мені як ніколи стало соромно за ряд капостей. Єхидний мужик, але непоганий же...

Зітхнувши, я наїжачила волосся і покусала нижню губу.

– Пам'ятаєш ти говорив, що тобі там прибиральниця потрібна?.. Загалом... Диван твій споганив мій Ворон. Ніяк не збагну як він пробрався до тебе і як вибрався, але до мене він в той день прийшов із повними кігтями поролону. Його лап справа... І змії тоді... Я запустила вужа. Хотіла полякати трохи, а він... – зіщулившись, я не договорила і невизначено махнула рукою.

І хоча я прекрасно розуміла, що ризикую ось прямо зараз опинитися на вулиці в халаті або зовсім без нього, але мені якось відразу стало легше. Є речі, які варто говорити, варто розкривати, а не складати в глибині душі. Все має свій термін придатності й нічого так не роз'їдає душу, як сморід простроченого почуття провини. Я від свого позбутися встигла. Чого б мені не коштувало. Але встигла і... Що буде те й буде.

Воронов відповів не відразу. Я майже фізично відчувала його погляд і вже навіть почала морально готуватися до польоту ластівкою через двері. Втім, політ не поспішав починатися, емоційна відповідь з обуренням та справедливими звинуваченнями теж десь загубилася. Коли я все ж ризикнула обережно підняти до нього погляд чоловік взагалі посміхався.

– Якщо ти думаєш, що після такого визнання я довірю цю роботу тобі – навіть не сподівайся. Просто зроби милість – не наближайся до дверей моєї квартири.