Глава 7. Спадкоємці Сусаніна

У дитинстві я мріяла стати листоношею. Не уявляю, чому, але ось хотілося мені. Пізніше ця мрія, понуро брязкаючи велосипедним дзвоником, розчинилася в заході сонця, а на зміну їй прийшла затята спрага стати музикантом. Цю мрію досі з жахом згадують не тільки мої батьки, а й сусіди. Так що там говорити, протягом тих кількох тижнів, що я понуро розтягувала баян, репетируючи композицію під назвою «На вулиці мокро» в опозицію до цієї мрії стала сама природа.  Уже на другий тиждень гримнула така гроза, що не тільки забезпечила масу підтоплень в місті, а й знеструмила наш будинок.

Після невдалої спроби піти в музики як таких серйозних мрій у мене більше й не було. Так, стихійно захоплювалася то одним, то іншим, але особливо нічим не горіла. Але ніколи, навіть в найжахливішому сновидінні я не бажала стати сапером. А ось тепер довелося.

Їхати в одній машині з Вороновим виявилося нітрохи не легше, ніж ділити сидіння з бомбою. Втім, з бомбою навіть легше було б. У неї хоч таймер є і ти встигаєш помолитися перед безславною кончиною, а тут...

Молитися доводилося всю дорогу і молитися мовчки. Та що там, втиснувшись в сидіння я навіть дихати намагалася тихіше. Воронов в гніві виявився не найприємнішим супутником, а вид того, як він часом стискав кермо і зовсім змушував молитися з подвоєною силою.

За час поїздки я встигла згадати весь відомий мені пантеон. Я щиро сподівалася, що хтось із божків та змилується наді мною, але схоже я помилилася. Зібравшись разом, вони явно зчепилися за клієнта, тимчасово забувши про нього. Як це вдалося зрозуміти?

Та легко. Якщо чоловік з поглядом маніяка обіцяв відвезти додому і везе по знайомій дорозі – можна прикинутися передчасно спочилим сурикатом, але доїхати. Якщо чоловік раптом звертає зі знайомою дороги до траси – сурикатом вас швидше прикине він.

– А куди ми їдемо?

А щоб тебе луснуло, цей тоненький писклявий голос – мій?

– У ліс, – чітко і дуже похмуро відповів Воронов.

А ось тепер мені різко стало не до жартів. Що я по суті знала про цього чоловіка? Ну сусід, бізнесмен і... Все. Та й то останнє тільки з чуток. Від цієї думки стало зовсім погано. Адже й не жартує. За містом і правда починався ліс, вірніше, лісництво і ще з часів студентської практики я прекрасно знала, що загубитися там можна за дві секунди.

Або загубити... Від цієї думки стало зовсім погано. І в прямому і переносному сенсі. Сніданок, котрий тільки було заспокоївся після вітчизняних гірок, знову підкотився до горла.

– Ховати будеш? – насилу змусивши себе посміхнутися, тим же тоненьким голоском поцікавилася я.

Ну правда не настільки ж мені не щастить! Гей, боги, хто там є! Втім, відповідати мені не поспішали. Ні зверху, ні збоку. Пробурмотівши щось невизначене, Воронов раптом пригальмував і звернув з траси на ледь помітну стежку.

І тут мені стало зовсім погано. Нудота відступила, а ось картинка перед очима здригнулася, посипалася чорними іскрами та навіть якоїсь пафосної або зв'язної думки майнути не встигло перед тим, як я занурилася в темряву.

Темрява змінилася... Маячням. При чому маячнею до того реалістичною, що зрозуміти, чому раптом голова комісії, перед якою я захищала кандидатську, почав бити мене моєю ж кандидатською по обличчю я зрозуміла далеко не відразу.

– Гей, ну я ж все розповіла... – мляво сіпнулася, я і спробувала відмахнутися.

– Жива?

Так, стоп, це у кого там голос такий схвильований? Картинка сухорлявого професора здригнулася і блимнула, розсипавшись, залишаючи на своєму місці... Воронова.

Ой, а що це таке обличчя перелякане? Це через мене? Приємно все ж, коли чоловіки за тебе хвилюються.

– Злякався? – відчуваючи, що голова ще паморочиться, хрипко каркнула я.

Даремно. Ой дарма, прожартую я колись своє щастя.

Піднявши брову так, що тонка смуга шраму стала ще більш помітною, Воронов тицьнув мені пляшку, наполовину заповнену водою. Судячи з того, як жваво збігають по моєму обличчю крапельки води, друга половина була щедро вивернута на мене.

– Понадіявся, що вдасться від тебе позбутися. Відвіз би куди якомога далі й все.

Ось сволота!

– Трохи більше часу з нещасним бездиханним тілом провести хотів?

Чорт, Машо, замовкни! Моє внутрішнє «Я» просто закрило обличчя рукою. Мені потрібно було замовчати, але я не могла. Відчуваючи, що починаю тремтіти, я вже обома руками вчепилася в пляшку.

– Якомога далі, тому що твій посмертний горбок поруч зі своїм будинком я бачити не хочу, – відбив він, схрестивши руки на грудях.

– Хто б тобі ще дав псувати клумби біля будинку, – захихотіла я і, все ж дослухалася до внутрішнього голосу, замовкла і надпила води.

– Клумб біля мого будинку немає, Маріє Львівно, а газон псувати не дам я, – тільки й кинув він, обійшовши машину.

А Марія Львівна міркувала туго. До того туго, що сказане дійшло до неї тільки коли Воронов зайняв місце водія і машина знову рушила з місця.

– Стривай, якщо у тебе є будинок, навіщо тобі квартира?

Глибоко вдихнувши, Воронов відповів не відразу. Я зовсім вирішила, що не отримаю відповіді, але, о диво! Мабуть, чоловік вирішив, що так позбавитися мене вдасться швидше.

– Їздити кожен раз незручно. До міського життя вирішив долучитися. Знав би, куди потраплю і скількох нервів мені це коштуватиме – краще щоранку витрачав би три години на дорогу.

– Три години? – підскочивши на першій же вибоїні, майже зі священним жахом уточнила я.

Це що, мене вбивати не будуть, але тортурами забезпечать?

– Три години по нормальній дорозі. Тут коротше. Швидше позбудуся...

І нехай замовк, але як же, гад, красномовно замовк. Гаразд, Воронов, цей бал у твій залік. Хоча вже скоро я зрозуміла, що тут у нас порівну.

Лісова дорога не радувала нічим. Згинаючись примхливою ​​кішкою, вона то підіймалася вгору, то раптом різко пірнала кудись вниз. І чим вище ці вигини ставали, тим міцніше я стискала краї сидіння і тим зрозуміліше ставала лайка Воронова. Здається, чоловік вже навіть каятися почав, що вирішив зрізати дорогу.