Глава 5. Ода відрам і Пупкінському нещастю

Як помру то поховайте мене в кукурудзі... Саме ця нехитра цитата крутилася в голові весь той час, що, озброївшись відром і ганчіркою, я повзала по квартирі, витираючи підлогу.

Сховатися в кукурудзі хотілось від позапланового капітального прибирання квартири. Поховання видавалося не таким вже і страшним, коли я прикинула в яку вартість мені обійдеться ремонт. І вмерти від безвиході, адже сусід зверху змотав вудочки та зник з місця позапланової риболовлі до того, як потоп перейшов до третьої стадії просочування через мою квартиру нижче.

В останнє відро зібралася вже не тільки вода, але і частина тинькування, зібрані ганчіркою з брудом і павутиною. Ну хоч якийсь плюс, позаплановий потоп все ж довів мене до глобального прибирання, яке я все відкладала.

Шалену думку, спустити все це через ванну відкинула відразу ж. Вже краще короткими перебіжками скоцюрбленої черепашки пройтися по вулиці, ніж після танцювати над забитим зливом. Та й що такого – спуститися сходами у двір, де я регулярно з'являюся у халаті? Чи мене, розпатлану, запилену, з відром в руках на сходовому майданчику очікує моя доля? Сміх та і годі!

Принаймні я дуже на це сподівалася, вперто ігноруючи підлий смішок мого внутрішнього «Я». Ну хотілося мені бути простою людиною і вірити, що закон світової підлості не друкує сценарій мого життя повністю!

Даремно. Це я зрозуміла, варто було вийти з квартири, де ніс до носа зіткнулася з яскравою блондинкою у світлій вечірній сукні.

– Машко?

– Ні... – тільки й змогла простогнати я.

Доля моя, перший красень міста, та хто завгодно, але тільки не вона! Королева мого класу, про який я і думати забула за минулий час. Внутрішнє «Я» вже навіть не хихикало, цілячи корком пляшки з шампанським в мою охопленою агонією самооцінку.

– Та годі, я тебе впізнала! Ну серйозно, Маш, чого ти соромишся? Буває звичайно опускаються люди...

Шкірою відчуваючи як її глузливий погляд вивчає мене від стоптаних капців до кудлатого хвостика, я глибоко зітхнула.

– Буває. Але ти, Ір не сумуй, ще піднімешся, – зібравши в кулак всю браваду, я все-таки звела до неї похмурий погляд і обдарувала однокласницю сліпучою посмішкою.

Судячи з того, як враз сторопів виразу її обличчя, такого нахабства вона явно не очікувала. І ці гривневі очі стали б мені винагородою, якщо двері за її спиною раптом не прочинилися і на майданчику не з’явилася ще одна людина.

Внутрішнє «Я», допиваючи пляшку, поцілило в мою самооцінку вже спорожнілою тарою.

– Від бездарного хамства до бомжування, – насмішкувато промовив Воронов.

І ось на це я вже нічого не змогла відповісти, тому що... Чорт. Дивлячись на те, як миттю стрепенулась Ірка поруч з Вороновим, одягненим в костюм з голочки я відчула пекучу образу. На нього, себе, долю і світову несправедливість.

Ну чому саме зараз їм треба було зустрітися зі мною!

Напевно, варто було б гордо підняти голову і піти. Потім поплакати та вбити вечір на самобичування. Напевно, варто було хоча б мозок ввімкнути, але, бачить та сама клята доля – довели.

Примружившись і рішуче змахнувши з чола пасмо, я перехопила відро зручніше.

Помітивши це, Воронов миттєво спохмурнів, відступивши.

– Навіть не думай!

– Я не думаю, я – дію, – відгукнулася я і щедро виплеснула вміст відра.

Благо я не встигла зачинити двері й після диверсії миттєво кинулася до своєї квартиру, сховавшись там. На щастя Воронова він виявився швидшим і встиг відскочити, а ось Ірці пощастило менше.

Притулившись до дверей, я не змогла стримати щасливої ​​усмішки, вслухаючись в крики гордовитої білявки.

«За словесні помиї та шкільне знущання. А я говорила, що помщуся тобі за зіпсовану на випускному сукню! » – обіймаючи відро з похмурим задоволенням подумала я.

Кожному в житті щастить бути другом-рятівничком або обов'язково мати такого друга. Каюсь, я, в силу підвищеної капосності характеру, таким другом бути не могла. Зате безсовісно користуватися допомогою такого друга – могла.

Звичайно, намагалася не зловживати, але в екстрених випадках все ж смикала цю святу людину. На жаль, зараз випадок був не просто екстрений, я б навіть сказала екстремальний. Якщо стін катастрофа майже не торкнулася, тільки де-не-де шпалери вимагали підклеювання, а підлога героїчно пережила це знущання, стеля настільки стійким товаришем не виявилася і після декількох тижнів просушування наказала довго жити.

І поки ця несвідома особистість прощалася з черговим клаптем тинькування, мені не залишалося нічого іншого, крім як чекати друга. При цьому чекати я воліла у квартирі.

Ні, криваву вендету Воронов мені не оголосив і двері після події не вибивав, але бачити його хотілося в останню чергу. Тому час очікування старого друга я провела з користю, звільнивши постраждалу кімнату від мотлоху. Головне джерело хаосу в особі Ворона і зовсім було виставлене за двері.

Сподіватися на те, що він загубиться не доводилося, але хоча б на деякий час ображена скотина припинить докучати.

До назначених десяти залишалося ще пів години та я подумала було: чи не приготувати чого на поїсти, але дійти до кухні так і не встигла. У двері вимогливо подзвонили, чому зовсім не зраділо ні моє внутрішньо, ні моє зовнішнє «Я».

– Василю, ти? – зупинившись біля дверей, обережно уточнила я.

Хто його зна, раптом ця паршива пташка мені тут поліцію або, що більш імовірно, санітарів викликав. Втім, боялася я даремно.

– Так, я, вибач, що зарано, – долинуло бадьоре через двері.

Полегшено видихнувши, я приступила до акту насильства над дверима, що вперто опиралися спробам їх відкрити.

– Зараз, хвилинку, – понуро простягнула я, з горем навпіл все ж справляючись із замком, щоб в наступну мить потрапити в ведмежі обійми.

– Василю, ребра!.. – відчуваючи, що ще трохи та від мене залишиться млинець, прохрипіла я.

– Ой, вибач, – зніяковів чоловік, відпускаючи мене.