Глава 4. «Ой чий то кінь стоїть, зубами клацає ...»

«О-о-ой чий то кінь стоїть, зубами клацає...»

Гул гарного сильного голосу захопив би будь-якого народника і абсолютно не надихнув мене.

– У-у-у, нелюд! – погрозивши кулаком у бік будинку, з якого лунав спів, я мученицьки розпласталася на кущі смородини.

Переплетіння тугих гілок відмінно утримувало мої п'ятдесят з вагомим плюсом.

– Машко, кінчай бубніти!

Обурення зверху, з густих заростей яблуні, де теж проводився активний збір врожаю, надихнуло мало.

– Андрюхо, зав’янь, га? – мляво запропонувала я, за що негайно ледь не отримала по тім'ячку сухим яблуком.

– Андрій Михайлович, притримай свої таланти! – не менш обурено гаркнула Діна, по якій ледь не потрапило те саме яблуко.

Пирхнувши, Михайлович захрустів гілками, піднімаючись вище. Мені ж нічого не залишалося окрім як потягнутися за черговою жменею ягід, відчуваючи гостре бажання викорчувати прокляті зарості. Зекономлені кілька сотень зовсім не гріли мої подряпані руки і почервонівший на сонці ніс, але озвучувати обурення я вже не ризикувала. Хто сказав, що інквізиція залишилася в далекому минулому? Скажіть родичам, що дача – марне і травмонебезпечне лихо і вас негайно піддадуть анафемі і найжахливішим тортурам. Куди там дибі – спробуйте скопати город після того, як по ньому всю осінь бадьоро гарцювало стадо корів місцевого фермера і зрозумієте, що катівні інквізиції не такі вже й страшні.

Відчуваючи себе рабом з ненормованим робочим днем ​​я з несамовитістю почала смикати нещасні ягоди, бурмочучи під ніс прокляття на голову всіх. Дісталося і Андрюсі, що раз у раз струшував на нас пожухле листя з частками сухих гілок, і Сергію, який зараз зображував Пікассо в панамці, прикрашаючи паркан і навіть Діні. По суті їй ні за що, просто потрапила під гарячу руку.

Фітнес-клуб «Садочок» погрожував затягнутися до глибокої ночі і фіг би інструктор тато дав маврам відпочити. Але на наше щастя доля вирішила направити до нас порятунок.

– Дівчата, вистачить вже, давайте в будинок! – голос мами пролунав зовсім раптово, через що я ледь не впустила майже повне відерце з ягодами.

– Йдемо! – радісно вигукнула я, без всякого вагання зминаючи гілки, тільки б швидше окупувати душ.

Обуреного бурчання Андрія з приводу «дівчат» я вже не чула, стрімко біжучи вперед до мети.

Як виявилося, мчала даремно, душ вже був міцно зайнятий нашим Пікассо.

– Ну що за собака ти така... – понуро промовила я, обіймаючи відерце зі смородиною. Ось вона – заслужена кара небесна за неповагу до ближнього.

– Про що, черешня, шелестиш? – меланхолійно пролунало через двері, викликаючи гостре бажання виділити комусь повну пелену стусанів.

– Про водичку і мочалку, – похмуро кинула я, розуміючи, що звільнитися душ не скоро.

– І зі мною пішла б? – вкрадливо поцікавилися під спокусливий шелест води.

– Пішла б, – так само похмуро погодилася я.

Ще б пак, з огляду на те як часто нас посилають в одному і тому ж напрямку, сходити туди з ним потрібно обов'язково. Не засмучувати ж місцевих навігаторів.

– Ще чого, не по тобі трояндочка цвіла! – пирхнув нахаба і затягнув вже знайомий шлягер про нещасного Лошадкіна.

Вилаявшись, розуміючи, що цього гада не переговорити, я понуро попленталася назад до будинку. Якщо вже помститися окупанту не вдалося, хоча б урожай здамо на руки рабовласникові.

– На костре-е-е, моя ведьма сгорела в огне-е-е...

Дурне виття, в якому з великим натягом можна було впізнати спів, могло стати кошмаром для будь-якого сусіда в багатоповерхівці. Але, на щастя для всіх, одним з небагатьох плюсів дачі були розміри ділянки. Не сказати, щоб вони були настільки величезні і нас не було чутно, але можливість кинути щось у представників сучасної естради, вони істотно знижували.

– В огне-е-е, – тужливо вивела я, із задоволенням відсьорбнувши остиглого чаю.

Ближче до вечора спека спала, хлопці були направлені до магазину, а ми з Діною пішли в міцну опозицію по відношенню до узаконеної влади і відгородилися від неї тарілкою з кавуном. І скільки б влада в особі батька не тиснула на совість опозиції, ми свої рубежі не здавали і на город йти відмовлялися.

Зневірившись приструнити нахабних підлеглих, батько махнув на нас рукою і влаштувався за барикадою, відвойовуючи у нас шматок кавуна.

– Ось чого ви сидите дівки? Ні попрацювати, ні хлопця зловити. Чи пішли б на дискотеку місцеву, підчепили б.

Спроба присоромити нас здобула прямо протилежний ефект. Вдавившись останнім ковтком чаю, я голосно кашлянула. Ну так-то я не сперечаюся, підчепити можна і «кого» і «чого» так, що потім і розпрощатися був би радий, та не вийде.

– А ми принца чекаємо, на білому коні! – фиркнула у відповідь Діна, співчутливо поплескав мене по спині.

При чому силу співчуття я оцінила, ледь не закопавшись носом у миску зі шкірками від кавуна. Спасибі, добра душа!

І поки одна добра душа мене рятувала, друга, в особі улюбленого батька, скептично хмикнула.

– Ну так, куди таким кобилам і без господаря.

– Батько! – обурилася я, дивлячись на батька, який безсовісно розреготався.

І ця людина ще буде говорити, що у мене характер поганий і уїдливості через край? Так сімейне, все краще від вас же беремо!

І поки я тихо обтікала, Діна не стримала сміху і безсовісно поцупила останню скибки кавуна. Я тільки й встигла обурено закотити очі і, гордо запахнувши халат, піднятися з лавки.

– Ображає тут мою гідність, піду я! – глибоко ображеним тоном повідомила я і навіть встигла зробити кілька кроків від альтанки, перш ніж завмерти. – Ялинки пухнасті...

Звичайно, зрозуміло було, що дві години на придбання одного буханця хліба – це якось забагато, але подумати, що на дістатися до стану «404 not found error» в очах, цього вистачило я не могла. Не могла рівно до того моменту, поки в хвіртку, хитаючись на кожному кроці, повільно не протиснулись двоє товаришів.