Глава 4. «Ой чий то кінь стоїть, зубами клацає ...»

«О-о-ой чий то кінь стоїть, зубами клацає...»

Гул зичного сильного голосу захопив би будь-якого народника й абсолютно не надихнув мене.

– У-у-у, нелюд! – погрозивши кулаком у бік будинку, з боку якого лунав спів, я мученицьки розпласталася на кущі смородини.

Переплетіння тугих гілок відмінно утримувало мої п'ятдесят з вагомим плюсом.

– Машко, кінчай бубніти!

Обурення, котре прилетіло зверху, з густих заростей абрикоса, де теж проводився активний збір врожаю, надихнуло мало.

– Андрюхо, зав’янь, га? – мляво запропонувала я, за що негайно ледь не отримала по тім'ячку зморщеним абрикосом.

– Андрій Михайлович, притримай свої таланти! – не менш обурено гаркнула Діна, по якій ледь не потрапив той саме абрикос.

Пирхнувши, Михайлович захрустів гілками, піднімаючись вище. Мені ж нічого не залишалося окрім як потягнутися за черговою жменею ягід, відчуваючи гостре бажання викорчувати прокляті зарості. Зекономлені кілька сотень зовсім не гріли мої подряпані руки та ніс, який встиг почервоніти на сонці, але озвучувати обурення я вже не ризикувала. Хто сказав, що інквізиція залишилася в далекому минулому? Скажіть родичам, що дача – марне і травмонебезпечне лихо і вас негайно запишуть у єретики, якого чекають найжахливіші тортури. Куди там дибі – спробуйте скопати город після того, як по ньому всю осінь бадьоро гарцювало стадо корів місцевого фермера і зрозумієте, що катівні інквізиції не такі вже й страшні.

Відчуваючи себе рабом з ненормованим робочим днем ​​я з несамовитістю почала смикати нещасні ягоди, бурмочучи під ніс прокляття на голову всіх. Дісталося й Андрюсі, що раз у раз струшував на нас пожухле листя з частками сухих гілок, і Сергію, який зараз зображував Пікассо в панамці, прикрашаючи паркан і навіть Діні. По суті їй ні за що, просто потрапила під гарячу руку.

Фітнес-клуб «Садочок» погрожував розвернутися до глибокої ночі й фіг би інструктор тато дав маврам відпочити. Але на наше щастя доля вирішила направити до нас порятунок.

– Дівчата, вистачить вже, давайте в будинок! – голос мами пролунав зовсім раптово, через що я ледь не впустила майже повне відерце з ягодами.

– Йдемо! – радісно вигукнула я, без всякого вагання зминаючи гілки, тільки б швидше окупувати душ.

Обуреного бурчання Андрія з приводу «дівчат» я вже не чула, стрілою кинувшись вперед до мети.

Як виявилося, мчала даремно, душ вже був міцно зайнятий нашим Пікассо.

– Ну що за собака ти така... – понуро промовила я, обіймаючи відерце зі смородиною.

Ось вона – заслужена кара небесна за неповагу до ближнього.

– Про що, черешня, шелестиш? – меланхолійно пролунало через двері, викликаючи гостре бажання виділити комусь повну пелену стусанів.

– Про водичку і мочалку, – похмуро кинула я, розуміючи, що звільнитися душ не скоро.

– І зі мною пішла б? – вкрадливо поцікавилися під спокусливий шелест води.

– Пішла б, – так само похмуро погодилася я.

Ще б пак, з огляду на те як часто нас посилають в одному і тому ж напрямку, сходити туди разом з ним обов'язково треба! Не засмучувати ж місцевих навігаторів.

– Ще чого, не по тобі трояндочка цвіла! – пирхнув нахаба і затягнув вже знайомий шлягер про нещасного Лошадкіна.

Вилаявшись, розуміючи, що цього гада не переговорити, я понуро попленталася назад до будинку. Якщо вже помститися окупанту не вдалося, хоча б урожай здамо на руки рабовласникові.

– Ой коли ж ми-и-и наїмося тюльки з головками-и-и...

Дурне виття, в якому з великим натягом можна було впізнати спів, могло стати кошмаром для будь-якого сусіда в багатоповерхівці. Але, на щастя для всіх, одним з небагатьох плюсів дачі були розміри ділянки. Не сказати, щоб вони були настільки величезні й нас не було чутно, але можливість кинути щось у представників сучасної естради, вони істотно знижували.

– З головками-и-и, – тужливо вивела я, із задоволенням відсьорбнувши остиглого чаю.

Ближче до вечора спека спала, хлопці були направлені до магазину, а ми з Діною пішли в міцну опозицію щодо узаконеної влади та відгородилися від неї тарілкою з кавуном. І скільки б влада в особі батька не тиснула на совість опозиції, ми свої рубежі не здавали та на город йти відмовлялися.

Зневірившись приструнити нахабних підлеглих, батько махнув на нас рукою і влаштувався за барикадою, відвойовуючи у нас шматок кавуна.

– Ось чого ви сидите дівки? Ні попрацювати, ні хлопця зловити. Чи пішли б на дискотеку місцеву, підчепили б.

Спроба присоромити нас здобула прямо протилежний ефект. Вдавившись останнім ковтком чаю, я голосно кашлянула. Ну так-то я не сперечаюся, підчепити можна і «кого», і «чого» так, що потім і розпрощатися був би радий, та не вийде.

– А ми принца чекаємо, на білому коні! – фиркнула у відповідь Діна, співчутливо поплескав мене по спині.

При чому силу співчуття я оцінила, ледь не закопавшись носом у миску зі шкірками від кавуна. Спасибі, добра душа!

І поки одна добра душа мене рятувала, друга, в особі улюбленого батька, скептично хмикнула.

– Ну так, куди таким кобилам і без господаря.

– Тату! – обурилася я, дивлячись на батька, який безсовісно розреготався.

І ця людина ще буде говорити, що у мене характер поганий і уїдливості через край? Так сімейне, все краще від вас беремо!

І поки я тихо обтікала, Діна не стримала сміху і безсовісно поцупила останню скибки кавуна. Я тільки й встигла обурено закотити очі, гордо запахнути халат і піднятися з лавки.

– Ображає тут мою гідність, піду я! – глибоко ображеним тоном повідомила я і навіть встигла зробити кілька кроків від альтанки, перш ніж завмерла. – Дідько б вам у дружини...

Звичайно, зрозуміло було, що дві години на придбання одного буханця хліба – це якось забагато, але подумати, що щоб дістатися до стану «404 not found error» в очах, цього вистачило я не могла. Не могла рівно до того моменту, поки у хвіртку, хитаючись на кожному кроці, повільно не протиснулись двоє товаришів.