Глава 3. А чи не поговорити нам про привидів ...

Галасливі сусіди для мене завжди були кумедною байкою. Ніколи ще мені не доводилося з головою зариватися під подушку в спробах спорудити імпровізовану звукоізоляцію, щоб врятуватися від шуму скандалу або позапланової перестановки меблів за стіною о шостій ранку вихідного дня. Але все хороше рано чи пізно закінчується. Цю просту істину я зрозуміла в перший день своєї законної відпустки.

Мабуть долі мало було знущань з боку начальства, котре вирішило, що лаборант – це не тільки молодий член пед-колективу, а й прекрасний прибиральник, маляр, штукатур і вантажник в одній особі. Ну я ж молодий, жвавий фахівець, спраглий до праці? Отже вперед на ремонт!

А раз цього їй виявилося мало, доля, не мудруючи лукаво, вирішила порадувати мене розширенням кола неприємностей. Я дорослішаю і годинник цокає, а значить потрібно терміново випробувати в житті все. І «все» доля вирішила почати саме зі знайомства з такою красою, як «сусід галасливий – 1 шт.».

В першу мить, ще не зовсім прокинувшись, я сіпнулася від шуму і благополучно звалилася на підлогу разом з ковдрою і Вороном. Останній нахабно проігнорував свою персональну коробочку, за що і поплатився. Втім, обурене «няв» потонуло в мерзенному верескливому шумі.

Хай живуть картонні стіни, хай живе сусідський ремонт!

– Ну ялинки пухнасті... – розуміючи, що виспатися перед поїздкою до сільської філії пекла мені вже не судилося, я без сил розтягнулася на підлозі.

Ненавиджу.

І поки я тихо ненавиділа сусіда, Ворон, який за місяць встиг порядком обжитися на новому місці, вирішив відненавидіти мене. Явно бажаючи помститися за свою тимчасову перекваліфікацію в подушку, кіт заліз мені на живіт, взявшись із задоволенням випускати кігтики.

– Во-о-о-ороне!.. – мученицьки простогнала я, розуміючи, що ще трохи і цей пташиний дует доведе мене до переїзду.

Швидкого і бюджетного переїзду на два метри вглиб, до тиші і спокою, який мені вже й не снився.

Кіт перейматися співчуттям до мене не поспішав, тільки безсовісно підібрався вище і сів мені на груди, перекриваючи доступ до повітря. Когось душить жаба, а мене котик, оригінальність, щоб її!

– Злазь! – скривившись, я все ж скинула з себе плямисте чудовисько.

Все, Маріє Львівно, виспалися. І нехай годинник вже показував дев'яту, для мене ще все одно було дуже рано. Я з вечора морально приготувалася валятися в ліжку до години дня мінімум, потім зібрати речі і себе з Вороном, щоб бадьорим верблюдом поплестися до вокзалу. План був ідеальний у своїй простоті і, як все ідеальне, покотився в тартарари.

Поки я заварювала каву мої ноги натирав кіт, нахабно ігноруючи повну миску корму, а з-за зачинених дверей рокотав, верещав і гуркотів апокаліпсис в сусідській квартирі. Не уявляю, що там відбувається, але, якщо після цього я не побачу Воронова особливо сумувати не буду.

– Іди, – відштовхуючись в сторону кота, я перебралася за стіл.

Що волохатому паразитові потрібно я представляла смутно, але судячи з задоволеної морди – мій розбитий, як наслідок польоту через нього, ніс.

Ранок, який не задався з самого початку, не поспішав виправлятися. Цукру на каву не залишилося, воду відключили якраз в той момент, коли я почала чистити зуби. І, буцімто цього мені було мало, небо раптом почали затягувати хмари. Ще не грозові, але противно-зловісні і непередбачувані. Могли розійтися, а могли щедро хлюпнути всю ту воду, що вранці заощадив на мені водоканал. І щось підказувало мені, що саме останнє і станеться.

Єдине з чим мені пощастило, так це з пакуванням Ворона. Зневірившись позбутися чудовиська я, скриплячи зубами і гаманцем, все ж пожертвувала йому курячу ніжку з бульйону. Судячи з паршивої пики кота, він тільки цього і чекав, але хоча б не пручався, коли я його запхнула в переноску.

– Так, я взяла паспорт, картку, гаманець, блокнот, буклет свідків Єгови... – монотонно забурмотіла я, складаючи все це в рюкзак, подумки намагаючись прорахувати скільки часу до мого автобуса.

Результат не радував. Уже вкотре я переконувалася в тому, що сумку краще складати з вечора, щоб не рвати волосся на місцях пошуку пригод і не виявляти при розпакуванні сумки речі вкрай несподівані. Так одного разу в сумці в мене з'явився хом'ячок подруги, у якої я заночувала. Хом'ячок мені зрадів, а ось касирка в супермаркеті, куди я забігла отоваритися йому – не дуже.

У рекордно короткий час натягнувши сорочку і зашнурувавши кросівки, я закинула на плечі рюкзак і, схопивши переноску з котом, вилетіла на сходовий майданчик. І тільки закриваючи двері, я тихо вилаялася.

– Ну і навіщо мені напилок і буклет єговістів? – обережно провертаючи ключ, понуро пробурмотіла я.

Гаразд буклет – нічого не важить, схопила з документами, а напилок під судочками з котлетами навіщо? І поки я трудилась над замком та пошуком відповіді, остання прийшла збоку.

– Стати новим месією за гратами і підбити паству на похід у світи з медовими берегами шляхом перепилювання прутів, сусідонько?

Від звуку цього голосу у мене разом занили всі зуби. Здається, я навіть знаю через кого я потраплю до своєї потенційної пастви.

– Знаєте, що... Боже мій! – сіпнувшись від несподіванки, я так і не договорила.

Кіт в переносці обурено нявкнув, коли я струснула її, але мені було не до того. Переді мною стояла абсолютно, з ніг до голови сніжно-біла, людина, яку я в напівтемряві під'їзду прийняла за примару. Разом згадався ранковий шум. А що, якщо його там убивали, а я... Втім, «примара» майже миттєво розвіяла мої сумніви.

– Ну навіщо так офіційно, можна просто Архип Архипович, – поблажливо відгукнувся Воронов, струснувши головою.

У повітря негайно піднялося біла хмарка пилу. І поки «Боженька» зручніше перехоплював якісь дошки, я не стримала сміху.

– За що ж вас батьки так не любили! – протягнула я.

Знала я й Іванов Іванових, і Дмитрів Дмитровичів, але ще ніхто на моїй пам'яті не познущався над дитиною, забезпечивши його таким неймовірним поєднанням.