Глава 2. Операція «Злови Ворона»

– На-брид-ло...

Карбуючи крок і розділяючи слово, я щиро сподівалася, що Всесвіт, почувши мене, зглянеться і все ж скасує візит представників столичного університету.

– Давай, скажи ще раз голосніше і зроби крок убік... Так, саме туди. Можливо та тека все ж впаде тобі на голову...

Майже з надією промовила рудоволоса сволота в спідниці, яка розташувалася за моїм столом. Поки я нервово міряла лаборантську кроками, ця негідниця, склавши ноги на столі, єхидно спостерігала за моїми стражданнями.

– І не сподівайся, Леся, я тобі таку радість не подарую, хоча...

Зупинившись, нарешті припинивши топтати побиту підборами та життям підлогу, я по-новому глянула на небезпечно-похилу купу тек, яка вінчала одну з шаф лаборантської. Чим струс мозку в результаті папкової лавини не привід пропустити сьогоднішній збір світил науки?

Простеживши за моїм поглядом, руда нахабно захихотіла.

– Ну ж бо, думаєш допоможе? Навіть якщо ти в морг потрапиш за клієнта, це не звільнить тебе від посади лаборанта... – безсовісно посміхаючись, промовила вона.

Ось же дав мені нечистий подругу!

Зібравшись було відповісти в тому ж дусі, вже навіть заготовивши відповідну промову, я замовкла. Двері різко розчинилися, з силою вдарившись об стіну.

Ой мамо... Хоча з боку Лесі пролунав більш міцний вислів.

А нічого зловтішатися, теки нині летючі та на голівоньки порожні ласі, так що терпи, козаче.

Зловтішно посміхнувшись, я ледь зуміла надати відповідно серйозний вигляд обличчю, насилу стримуючи сміх. З одного боку, з-під завалів паперів викопувалася подруга, з іншого похмуро дивився на це з-під густих брів невисокий сухенький чоловік.

– Нде, порядку у вас Машо, як не було, так і немає, – звично невдоволено зауважив він.

Посилено намагаюся зобразити розкаяння, все ж цього ветерана природничо-географічного факультету я дуже поважаю, але стримати сміх цього разу вдається насилу. Вигляд Лесі, котра винувато зашарілася видався надто вже кумедний.

– У нас все вже готово, Віль Геннадійович! – все ж змусивши себе відволіктися від рудого лиха, яке кинулося спішно згрібати теки, я мимоволі скривилась.

Щорічний зліт світил педагогічних наук, додавав мені стільки ж радості, скільки град у вихідний на морі. Уже хоча б тому, що зліт, що починається з високоінтелектуальних тем, закінчувався високодуховними питаннями релігії та одвічного «ти мене поважаєш» за черговою пляшкою трофейного результату експериментів хіміків.

– Готово... Тьху, набридла ця нісенітниця, – похмуро пробурмотів чоловік.

Мабуть, сьогоднішній удар по печінці педагогічного складу не надихав не тільки мене.

– Ну чому, може буде щось цікаве і веселе... – розтягуючи слова, заговорила Леся.

За ці кілька хвилин вона примудрилася повернути теки на місце. І якщо раніше ця купа нагадувала Пізанську вежу, зараз цілком могла претендувати на звалище її залишків. Звалище, яке недвозначно накренилося, явно маючи намір повторити попередній подвиг, знову впавши.

– Т-а-а-к, веселе, – тільки й хмикнув чоловік. – Буде зовсім весело, якщо ви Ворона не знайдете. Біс втік, а гості скоро будуть, так що за роботу, дівчата. Або зганьбимося тільки так.

На мить я просто оніміла, провівши поглядом викладача, котрий трохи кульгав. Ось відчував сідничний нерв, що не пройде все сьогодні спокійно!

– Леська, а може морг? – зовсім вже невесело поцікавилася я, але ця негідниця тільки підло захихотіла.

– Давай, Марійко, вперед бадьоро та відважно! – жваво змахнувши недогризком олівця, скомандувала вона.

Ось тільки якщо руда сподівалася так мене надихнути – даремно. У зв'язку з останньою новиною надихнути мене міг тільки ціанід.

– Зараз згадаю матюкливі пісні, які ми в таборі на практиці горланили, – похмуро відгукнулася я. – Нумо, подивися третій і четвертий поверх, а я пошукаю тут і на другому.

– А ти чого це командуєш? – вперши руки в боки, обурилася руда.

Стримати паскудну посмішку не вдалося.

– Тому що ти мене любиш і я пишу тобі статтю до наукової роботи.

Судячи з виразу обличчя рудої в цей момент вона мене полюбила ще більше. До смерті. І далеко не спільної. Хоча, якщо ми не знайдемо Ворона, смерть наша буде швидкою, спільною і безславною.

Коли саме в університеті з'явилося це чудовисько я не знаю. Пам'ятаю тільки, що, коли мене прийняли на перший курс він вже був тут. Гордо крокував по коридорах, дивлячись на всіх нахабним поглядом жовтих очей. Чорно-білий котисько, з казна-де порваним вухом і вічно подряпаною мордою, Ворон був грозою, символом і прокляттям університету.

Деякі стверджували, що він завівся ще за часів, коли на кафедрі фізіології були дозволені досліди на тваринах і його приніс хтось зі студентів. Дехто цілком серйозно заявляв, що це результат таємних дослідів хіміків, студенти з християнської етики не менш впевнено говорили, що це втілення нечистого.

З останнім погоджувався кожен, кому не пощастило вчасно не помітити Ворона і поставити ногу занадто близько до нього. Кіт миттєво впивався у неї пазурами й горе тому, хто спробував його після цього штовхнути. Звір тікав, але з цього моменту студент міг попрощатися зі щасливим життям. Його зошити незмінно зникали, під час відповідей зверху, від підвісної стелі, лунав котячий рев, а про шпаргалки можна було забути й зовсім. Ворон безсовісно закладав нахабу і розбив не один десяток телефонів своїх кривдників.

І так уже сталося, що це чудовисько чомусь незлюбило будь-які перевірки та гостей. Тому напередодні кожної конференції ми, молоді кандидати в члени педагогічного складу, повинні був його ловити.

Більше цього він не любив хіба що нашого чинного ректора, але від його гніву пухнастий зад ми рятували вже спільними зусиллями. Хай там як, а без Ворона університет був би не університетом.

– Киць-киць-киць... – без будь-якої надії промовила я, заглядаючи в найближчу аудиторію.