Глава 2. Операція «Злови Ворона»

– На-брид-ло...

Карбуючи крок і розділяючи слово, я щиро сподівалася, що Всесвіт, почувши мене, зглянеться і все ж скасує візит представників столичного університету.

– Давай, скажи ще раз голосніше і зроби крок убік... Так, саме туди. Можливо та папка все ж впаде тобі на голову...

Майже з надією промовила рудоволоса сволота в спідниці, яка розташувалася за моїм столом. Поки я нервово міряла лаборантську кроками, ця негідниця, склавши ноги на столі, єхидно спостерігаючи за моїми метаннями.

– І не сподівайся, Надійко, я тобі таку радість не подарую, хоча...

Зупинившись нарешті, припиняючи міряти кімнату кроками, я по-новому глянула на небезпечно-похилу купу папок, яка вінчала одну з шаф лаборантської. Чим струс мозку в результаті папкової лавини не привід пропустити сьогоднішній збір світил науки?

Простеживши за моїм поглядом, руда нахабно захихотіла.

– Нуж бо, думаєш допоможе? Навіть якщо ти в морг потрапиш в якості клієнта, це не звільнить тебе від посади лаборанта... – безсовісно посміхаючись, промовила вона.

Ось же дав мені Боженька подругу!

Зібравшись було відповісти в тому ж дусі, вже навіть заготовивши відповідну промову, я замовкла. Двері різко розчинилися, з силою вдарившись об стіну.

Ой мамо... Хоча з боку Надійки пролунав більш міцний вислів.

А нічого зловтішатися, папки нині летючі і на голівоньки порожні ласі, так що терпи, солдате.

Зловтішно посміхнувшись, я ледь зуміла надати відповідно серйозний вигляд обличчю, насилу стримуючи сміх. З одного боку, з-під завалів паперів викопувалася подруга, з іншого похмуро дивився на це з-під густих брів невисокий сухенький чоловік.

– Нде, порядку у вас Машо, як не було, так і немає, – звично невдоволено зауважив він.

Посилено намагаюся зобразити розкаяння, все ж цього ветерана природничо-географічного факультету я дуже поважаю, але стримати сміх цього разу вдається насилу. Вид винувато червоніючої Надії дуже вже кумедний.

– У нас все вже готово, Віль Геннадійович! – все ж змусивши себе відволіктися від рудого лиха, яке кинулося спішно згрібати папки, я мимоволі скривилась.

Щорічний зліт світил педагогічних наук, мене не радував від слова «зовсім». Уже хоча б тому, що зліт, що починається з високоінтелектуальних тем, закінчувався високодуховними питаннями релігії і одвічного «ти мене поважаєш» за черговою пляшкою трофейного плода роботи хіміків.

– Готово... Тьху, набридла ця нісенітниця, – похмуро пробурмотів чоловік.

Мабуть сьогоднішній удар по печінці педагогічного складу не надихав не тільки мене.

– Ну чому, може буде щось цікаве і веселе... – розтягуючи слова, заговорила Надя.

За ці кілька хвилин вона примудрилася повернути папки на місце. І якщо раніше ця купа нагадувала Пізанську вежу, зараз цілком могла претендувати на звалище її залишків. Звалище, яка недвозначно накренилося, явно маючи намір повторити попередній подвиг, знову впавши.

– Т-а-а-к, веселе, – тільки і хмикнув чоловік. – Буде зовсім весело, якщо ви Ворона не знайдете. Біс втік, а гості скоро будуть, так що за роботу, дівчата. Або зганьбимося тільки так.

На мить я просто оніміла, провівши поглядом трохи кульгаючого викладача. Ось відчував сідничний нерв, що не пройде все сьогодні спокійно!

– Надіє, а може морг? – зовсім вже невесело поцікавилася я, але ця негідниця тільки підло захихотіла.

– Давай, Марійко, вперед і з піснею! – бадьоро змахнувши недогризком олівця, скомандувала вона.

Ось тільки якщо руда сподівалася так мене надихнути – даремно. У зв'язку з останньою новиною надихнути мене міг тільки ціанід.

– Зараз згадаю матюкливі пісні, які ми в таборі на практиці кричали, – похмуро відгукнулася я. – Нумо, подивися третій і четвертий поверх, а я пошукаю тут і на другому.

– А ти чого це командуєш? – вперши руки в боки, обурилася руда.

Стримати паскудну посмішку не вдалося.

– Тому що ти мене любиш і я пишу тобі статтю до наукової роботи.

Судячи по обличчю рудої в цей момент вона мене полюбила ще більше. До смерті. І далеко не спільної. Хоча, якщо ми не знайдемо Ворона, смерть наша буде швидкою, спільною і безславною.

Коли саме в університеті з'явилося це чудовисько я не знаю. Пам'ятаю тільки, що, коли мене прийняли на перший курс він вже був тут. Гордо крокував по коридорах, дивлячись на всіх нахабним поглядом жовтих очей. Чорно-білий котисько, з казна-де порваним вухом і вічно подряпаною мордою, Ворон був грозою, символом і прокляттям університету.

Деякі стверджували, що він завівся ще за часів, коли на кафедрі були дозволені досліди на тваринах і його приніс хтось із студентів. Дехто цілком серйозно заявляв, що це результат таємних дослідів хіміків, інші не менш впевнено говорили, що це втілення нечистого.

З останнім погоджувався кожен, кому не пощастило вчасно не помітити Ворона і поставити ногу занадто близько до нього. Кіт миттєво вчіплявся у неї кігтями і горе тому, хто спробував його після цього штовхнути. Звір тікав, але з цього моменту студент міг попрощатися зі щасливим життям. Його зошити незмінно зникали, під час відповідей зверху, від підвісної стелі, лунав котячий рев, а про шпаргалки можна було забути і зовсім. Ворон безсовісно закладав нахабу і розбив не один десяток телефонів своїх кривдників.

І так уже сталося, що це чудовисько чомусь незлюбило будь-які перевірки і гостей. Тому напередодні кожної конференції ми, молоді кандидати в члени педагогічного складу, повинні був його ловити.

Більше цього він не любив хіба що нашого чинного ректора, але від його гніву пухнастий зад ми рятували вже спільними зусиллями. Як би там не було, а без Ворона університет був би не університетом.

– Киць-киць-киць... – без будь-якої надії промовила я, заглядаючи в найближчу аудиторію.

Як ловити гидку тварюку я не уявляла. Зате дуже жваво уявляла наслідки втечі чортової звірюки. Зіпсоване застілля викладачів і великий... ні, не так навіть: Великий головний біль для мене.