Глава 1. Змії – це не тільки цінне хутро

Що може бути кращим за вихідний день, коли примхливе весняне сонце нарешті тішить теплом, не пориваючись сховатися за хмарою?

Ну хіба що філіжанка гарячої кави в руках. На щастя сьогодні, зручно облаштувавшись на лавці з чашкою улюбленого напою, я отримала рідкісну можливість поєднати і те, і інше, прикрасивши отриманий пиріг третім.

Давно помітила: сваритися так, як сваряться слов'яни не може ніхто інший. Куди там пристрасному танго до танцю нашого чоловіка під вікном, в спробах ухилитися від чогось важкого, скинутого зверху розгніваною дружиною, щоб хвилиною пізніше підстрибнути, ловлячи щось цінне, що впало звідти ж. Ще б пак, після примирення він же буде винен у псуванні майна та спробуй запереч. Улюблена друга половинка завжди може застосувати залізні аргументи... Або чавунні, в залежності від того, що буде ближче.

 – Муся, я люблю тільки тебе!.. Ну клянууууууся!..

Едуард Петрович – невисокий лисий чоловік зі значним пивним черевцем, типова картина дрібного кабінетного робочого, виглядав вкрай пригнічено. Нещасний, з винувато бігаючими очима, і тремтячим голосом, він вже навіть не звертав уваги на зібрання глядачів за своєю спиною.

– Не вірю! Я на тебе кращі роки витратила, а ти!.. Свинота!

Зриваючись на фальцет, скрикнула жінка, скидаючи на голову чоловіка купу паперів. Скромно промовчимо про характер і розміри дами, бо всі знають, що всі жінки – красуні, а хто не красуня – практикуюча відьма... Скажу тільки, що Муся була жінкою чудовою.

Трохи насупившись, я швидко озирнулася, відшукуючи серед присутніх глядачів безкоштовного концерту місцевого масштабу, діда Никифора.

Як цьому сухенькому дідуганові, який день і ніч мирно палив люльку десь в тіні дерев, вдавалося завжди і все знати я не уявляла, але зараз мене цікавило інше.

 – Никифоре Дмитрович, а що сталося?

Добродушно посміхнувшись, дід не поспішав з відповіддю. Спочатку поглянув на купу ганчір'я, що була викинута слідом за книгами, які ледь не прибили нещасного чоловіка, і лише після цього відгукнувся, випускаючи хмарку диму.

– Все як завжди, Маріє Львівно, наш Едик вдома не ночував, ось Мусенька і злиться. Вирішила, що на її скарб мисливець знайшовся.

Так, до речі, Марія Львівна – це я. Так, так, та сама кудлата дівчина в синьому халаті з песиками. А що, ну є в мене звичка з потеплінням на вихідних п'ю каву на лавці в подвір’ї. Сусіди звикли, а чужинці до нас заглядають рідко.

Хмикнувши, я лише похитала головою, допиваючи каву і спостерігаючи за апогеєм сцени.

Едуард Петрович, розкинувши руки в сторони, впав на коліна.

Трохи спантеличено чухаю ніс.

А боляче напевно, голими колінами об асфальт...

Але чоловік цього ніби не помічав.

– Ні-і-і, Муся, тільки не акваріум, пощади Гошу! Риба ні в чому не винна! Я ж люблю тебе і тільки тебе!..

– Брешеш! – крикнула жінка, але просування акваріума сповільнилося. Нещасна риба в його глибинах теж завмерла, очманіло булькнувши, абсолютно не розуміючи, що відбувається.

Захоплена спогляданням трагікомедії, я тихо захихотіла. Всі ми прекрасно знали, що закінчиться все примиренням. Не в перший раз сімейство Пачіних дає концерт, так що, як тільки акваріум нарешті повернувся у надра квартири, я піднялася з лавки і обтрусила халат. Сцена примирення відбувалася досить одноманітно і мене не надихала. Пора повертатися до квартири...

Принаймні я хотіла повернутися. Не вийшло.

Розвернувшись, я змушена була різко зупинитися, дещо безглуздо розкинувши руки. Пролунав звук битого скла.

Прокляття, чашка!..

 – Це що за цирк, чи не поясните, люб'язна сусідко?

Насилу вдалося позбутися бажання скривитися.

Бачите цього дивовижного молодого чоловіка переді мною? Так, так, цього милого брюнета з гарненьким обличчям, яке навіть шрам через брову і щоку не псував. Ця краса – мій новий сусід по сходовому майданчику. За громадським даними: розумний, гарний, досить швидко піднімається в світі бізнесу.

За моїми даними: безсердечна сволота.

 – Сімейні баталії, милий сусід, стандартно для будь-якого двору...

Знизавши плечима, майже зухвало дивлюся на нього.

В цей же час гарненька сволота в особі Воронова мов би і не помічає мене. З бридливою цікавістю стежить за сценою примирення сімейства Пачіних. Так, шмарклі та сльози сімейного возз'єднання мене теж не особливо надихали, але зараз чомусь захотілося одягнути на голову сусіда акваріум з Гошею. Яке він має право зневажати незнайомих людей!

 – Так і знав, що цей будинок повний всіляких...

Красномовний погляд в мою сторону.

 –... навіжених.

Мимоволі стиснувши руки, я просто... Чорт, я банально розгубилася, не знайшовши, що відповісти на таке відверте нахабство.

А чоловік тим часом, недбало обтрусив з плеча невидимі порошинки та з усмішкою пройшов повз мене, втрачаючи інтерес до, на даний момент, центральної картини подвір’я.

– І, так, будьте ласкаві, з восьми до шести не з’являтися на сходовому майданчику. У мене, знаєте, ремонт. Не лякайте робочих, – наостанок кинув він, залишаючи мене закипати від люті.

«Ах ти... Сволота самовдоволена, я тобі ще влаштую!»

Глибоко вдихнувши, я відвернулася, намагаючись заспокоїтися. Та й друзки чашки потрібно прибрати. Майже миттєво натрапила на розуміючий погляд діда Никифора.

 – Я найсвятішим Дарвіном клянуся, він сотню разів пошкодує, що вирішив оселитися в нашому будинку!

Заспокоїтися не вдалося, градус гніву досяг апогею.

Ну тримайся, птах-Воронов, мало не здасться!

Дід Никифор посміхнувся і статечно кивнув. Тільки в глибині не по-старечому-ясних зелених очей запалилися лукаві іскри. Здається, у мене з'явився спільник...

Початок побудови плану помсти нахабному сусідові було покладено в момент, коли він зник у під'їзді. Зібравши скло, я піднімалася по сходах і думала. І думи були одна похмуріше іншої.