Сусідка за стіною

Михайло повернувся додому о пів на восьму, з пакетом із супермаркету й втомою, яка не залежала від кількості зроблених справ.

У під'їзді пахло сирістю й чужою вечерею. На сходах горіла одна лампочка, і її жовте, нерівне світло кидало на стіни довгі тіні від поручнів. Він піднявся на третій поверх, діставши ключі ще на сходах, і вже на майданчику, виходячи на пряму до своїх дверей, почув, як з іншого боку клацнув замок.

Він поклав ключ у свій замок і повернув голову.

Сусідські двері відчинилися одночасно з його. Вони стояли навпроти, через три кроки порожнього майданчика, і з цієї квартири, яка вже кілька місяців здавалася йому нежилою, вийшла дівчина.

Молода, мабуть, трохи старша за двадцять. Невисока, у світлій кофті з довгими рукавами й темних джинсах, із русявим волоссям, зібраним у недбалий хвіст. У неї було приємне, тихе обличчя, з тих, яких не помічаєш у натовпі, але потім раптом знаходиш у пам'яті. Вона підняла очі й побачила його.

Усміхнулася.

Усмішка була спокійна й тепла, трошки втомлена, трохи несміла. Він усміхнувся у відповідь, майже автоматично, і так вони постояли секунду, дві, три, тримаючись за ручки своїх дверей, як двоє людей, що випадково зустрілися в одній сцені й не знають, чия репліка.

Пауза затяглася.

Михайло відчув, як зростає ніяковість. Він помітив, що все ще тримає пакет із продуктами перед собою, ніби щит. Дівчина, мабуть, відчула те саме, бо засміялася, тихо й коротко, і вийшла на майданчик, простягаючи руку.

— Соломія.

— Михайло, — сказав він і потиснув її долоню.

Рука в неї була тонка й прохолодна, як у людини, що довго стояла біля відчиненого вікна. Він відпустив її трохи надто швидко й одразу про це пошкодував.

— То ми, виходить, сусіди, — сказала вона.

— Виходить, що так.

— Давно тут живете?

— Три роки.

— А я нещодавно, — сказала вона й знизала плечима, мовби це не мало значення. — Якось усе так швидко.

Він кивнув. Йому раптом захотілося щось додати, запропонувати допомогу чи чашку чаю, але слова застрягли. Він лише поправив пакет.

— Ну, — сказала вона, — не буду вас затримувати. Ви, мабуть, втомлені.

— А ви кудись ішли?

— Так. Ні. Не знаю. — Вона всміхнулася ще раз, куточком губ. — Заходьте в гості, якщо що. Ми ще, мабуть, зустрінемося на сходах.

Вона повернулася й спустилася вниз, повільно, тримаючись за поручень. Він чув, як вона йде: легко, майже безшумно. Потім унизу тихо клацнули вхідні двері.

Михайло ввійшов до квартири, поставив пакет на кухонний стіл і лише тоді помітив, що не відчув від неї жодного запаху. Ні парфумів, ні мила, ні кави, ні цигарок, нічого. Він, звісно, не надав цьому значення. Люди пахнуть по-різному, а деякі не пахнуть узагалі.

Дні пішли своїм ходом.

Він працював удома: монтаж відео для невеликих студій, довгі нудні години за монітором, звуки, що розтягуються на таймлайні, як гумові стрічки. Вставав о восьмій, готував каву, сідав за стіл, виходив на балкон покурити, повертався. До вечора встигав зробити приблизно половину того, що мав. Увечері смажив картоплю чи варив пельмені, дивився серіал із вимкненим звуком і субтитрами, лягав о другій ночі, бо інакше не міг заснути.

Квартира була звичайна: однокімнатна, з тонкими стінами й старим радянським паркетом, що рипів у кожному куті. Сусіди були, як у всіх: зверху хтось ходив у капцях, знизу хтось дивився футбол, а за правою стіною, там, де колись була порожня квартира, тепер час від часу чулося легке, ненав'язливе життя.

Спочатку він не помічав.

Щось клацнуло: чайник. Тихо зашурхотіла вода в трубах. Десь пройшли кроки: легкі, м'які, без поспіху. Іноді озвалося щось схоже на радіо чи музику, дуже далеку, розмиту, ніби її вмикали в іншому кінці будинку. Він не прислухався. Це був фон, на якому живуть люди, і він давно навчився його не чути.

Лише на третій чи четвертий день він раптом усвідомив, що ніколи не чув, як вона відчиняє двері.

Це була дрібниця, і він сам собі казав, що це дрібниця.

У під'їзді він іноді стояв біля свого вічка, щоб побачити, хто там гупає сходами, і сусідські двері жодного разу не відчинялися на його очах. Він чув її в квартирі. Чув кроки, шурхіт, подих води. Але двері лишалися зачиненими, і за кілька тижнів він жодного разу не побачив жодних пакетів біля її порога, жодної пари взуття на килимку, жодного пакета зі сміттям, виставленого вранці на майданчик. Усе, що лишає по собі людина, яка живе в квартирі, нібито розчинялось у цих стінах разом із нею.

Перший раз він почув її плач у вівторок, пізно вночі.

Він сидів за столом, закінчуючи монтаж, коли крізь тонку стіну, десь на межі чутності, прорізався звук. Спершу він вирішив, що це телевізор. Потім, що це кіт у сусідів зверху. А тоді розібрав: плач. Тихий, придушений, стриманий, схожий на той, яким плачуть люди, що не хочуть, щоб їх чули. Не істерика й не ридання, а повільна, рівна, безнадійна скарга, що тягнулася й тягнулася, не змінюючи тону.

Михайло завмер із мишкою в руці.

Плач тривав хвилин десять. Потім стих, ніби вона вдихнула глибоко й вирішила зупинитися. Він посидів ще трохи, дивлячись на екран, де застиг кадр із чужого життя, і спробував вернутися до роботи. Не вийшло. У голові лишалось відчуття, що за стіною хтось дихає разом із ним.

Наступного дня, ввечері, він постукав.

Не гучно, не нав'язливо, двічі, так, як стукають сусіди, коли хочуть спитати, чи не потрібна допомога. Він стояв на майданчику й слухав. У квартирі за дверима було тихо. Він постукав ще раз.

Нічого.

Потім, коли він уже збирався піти, двері, не відчиняючись, ніби вдихнули. Тоненька смужка повітря зі щілини торкнулась його обличчя. Було холодно, як у льосі.

— Соломіє? — сказав він. — Це Михайло. Усе гаразд?

За дверима хтось ворухнувся. Дуже тихо, на межі шуму. Щось провело по дереву чимось м'яким: рукавом чи долонею. Потім знову настала тиша.

Він пішов до себе. Увесь вечір його не відпускало відчуття, що за ним спостерігали крізь вічко.