Епілог. Стелла

     Я не знаю, з чого почати. За роки практики мені доводилося чути чимало божевілля, але це пробрало до самих кісток. Ця жінка — небезпечна психічнохвора маніячка, готова на все заради своїх таємниць.

​Сиджу у кабінеті в кріслі й нервово телефоную Елсі. Кусаю губу до солоного присмаку, не маючи певності, чи візьме вона слухавку. Пояснювати щось словами вже немає сил. Я просто скину їй аудіозапис нашого ранкового сеансу — ми завжди записуємо розмови для медичної бази.

​Це мій залізобетонний доказ.

​Елсі відповідає. Мовчки вислуховує мій тремтячий голос, а після короткого «Окей» кидає слухавку. Надіслати їй файл — справа однієї хвилини.

​Виходжу з клініки до своєї машини на стоянці. Вигляд в Елсі приголомшливий — на неї страшно дивитися. Мовчки простягаю їй два ключі: один від їхнього будинку, а другий — той самий, який Кетрін залишила мені напередодні, видаючи себе за покоївку. Пані Боє була певна, що передає мені ключ, який належав її синові. Але він не підійшов до мого замку тоді на кухні.​ Звичайна неуважність, яка коштуватиме їй надто дорого. Кетрін відверто недооцінила Елсі. І тепер заплатить найвищу ціну.

​Повертаюся до кабінету. Секретарка повідомляє, що наступний пацієнт скасував візит, але я її майже не чую. У голові крутиться лише одне: треба негайно зібрати речі. Залишатися в тому будинку більше неможливо ні хвилини. Елсі мала рацію — він справді занадто довго стояв порожнім. Хоча зважаючи на історію Кетрін, це не зовсім так.

​Переїжджаю назад до брата. Як у студентські роки.

​Сподіваюся, цього разу все буде інакше.