Епілог. Кетрін

     Після сеансу я повертаюся додому. Важко осмислити те, що щойно сталося. Я звернулася по допомогу до тієї, через яку все це заварилося… Коротше кажучи, замкнуте коло. Моя сусідка виявилася психотерапевткою у міській клініці. Ба більше — вона чомусь узагалі не обурилася моєю історією. Я б зрозуміла, якби Стелла просто виштовхнула мене зі свого кабінету, але натомість вона уважно слухала й ставила влучні запитання. Мабуть, справжня професіоналка.

​Почуваюся напрочуд легко.

​Тепер усередині замість пекучого сорому та провини — порожнеча. Розповівши їй усе — від смерті сина до сьогоднішнього дня, — я відчуваю, ніби якась важка частка мене назавжди зникла.

​Вдома переодягаюся і зупиняюсь біля вікна вітальні, спостерігаючи за своїм газоном. Гаразд, формально не моїм — він навіть не на моєму подвір'ї, а належить будинку Стелли. Це саме на ньому Палмери постійно вигулювали собак. Біля воріт гаража будинку № 16 є ділянка, на якій нічого не росте. Той клаптик землі вони постійно шкребли — і я панічно боялася…

​Мої думки перериває глухий гуркіт у домі. Я різко обертаюся, але в темному коридорі, звісно, нікого немає; кімната порожня. Мабуть, здалося чи щось гупнуло на вулиці. Знову дивлюся у вікно, за яким уже почали опускатися сутінки, а в будинку навпроти загорілося світло — Стелла повернулася з роботи. Певно, вона наслухалася стільки історій від пацієнтів, що вже й забула про мої одкровення.

​Ще один стукіт. Потім ще раз. Прислухаюся. Це точно не схоже на стукіт у двері. Безглуздя якесь. Мій мозок починає створювати звуки на тлі пережитого стресу. Чітко чую десь із кухні… кроки. Тяжкі, неритмічні. Вібрація підлоги доходить до самих ступнів. Хочу піти випити заспокійливого, утім раптово передумаю.

​Помічаю за вікном рух. Потім з’являється чиясь постать. Висока. Худорлява. Обличчя у напівтемряві не розгледіти.

​У грудях зникає повітря.

​Я відвертаюся від вікна, щоб не бачити цього, і одразу шкодую. Пігулки тут не допоможуть.

​Виявляється, силует був зовсім не за вікном.

​Ця постать відображалася просто в мене за спиною. У кімнаті. Мене ніби вдарили під дих.

​У дверях вітальні стоїть сусідка. Як завжди, усе в білому. Що вона тут робить? Її обличчя закам’яніле, холодне. На мить здається, що це манекен. От тільки манекени не стискають у правій руці кухонний ніж — той самий, яким я сьогодні нарізала запіканку, — так сильно, що аж біліють кісточки пальців.

​Губи Елсі злегка сіпаються. Вона дивиться на попелясту перуку у моїх руках.

​Мене не поховають біля Джеремі, хоч як відчайдушно я намагалася бути поруч із ним. Тепер Стелла навряд чи захоче жити на Окв’ю-Лейн, 16. Але й добре. Зрештою, цей будинок належав моєму синові. Я прийшла до нової мешканки під виглядом хатньої помічниці лише тому, що хотіла перевірити, чи не залишилося там якихось його речей, скориставшись ключем, який він колись загубив. Коли ж почула, що Стелла прокинулася, сховалася на кухні і хотіла втекти через задні двері, але не встигла...

​Та принаймні тепер я можу бути спокійна: собаки Палмерів уже точно ніколи не розкопають те, що заховано на газоні. Зрештою, я намагалася цього не допустити — і в мене вийшло.

​Втім, чи має це тепер якесь значення? У склі вікна чітко видно, як холодне лезо ножа стрімко наближається до моєї шиї.