Розділ 5. Кетрін. Частина друга

     Я досі пам’ятаю день, коли все змінилося.

​Після смерті мого сина я вирішила переїхати в інший будинок. Мені здавалося, я божеволію в тій тісній однокімнатній квартирі: стіни й стеля тиснули щоразу, як я уявляла, як машина Джеремі розбилася об інше авто через несправні гальма. Тому перебування в просторішому житлі із заднім подвір’ям приносило хоч якесь полегшення.

​Проте я помилялася, сподіваючись, що так буде завжди.

​Хоч я й працюю агенткою з нерухомості і мені цілком вистачає на оплату рахунків, було майже фізично боляче сидіти без діла, тож я подумала, що варто якось відволіктися. І знайшла ідеальний варіант. Мені навіть не треба було кудись їхати — робота була всього лише через дорогу. Я запропонувала допомогу по дому своїм новим сусідам на Окв’ю-Лейн, 18. Попри те, що спочатку це здавалося нав’язливим, я здивувалася, коли виявилося, що Палмери якраз планують облаштовувати горище і не проти сторонньої допомоги самі господарі, мабуть, ніколи б його не впорядкували. Особливо Елсі. Відтак я стала хатньою помічністю в їхньому будинку. Платили щедро, а враховуючи мої основні доходи, я вже й не знала, куди витрачати гроші.

​Елсі та Брок навіть пропонували мені пожити в них на час прибирання горища, та вони й гадки не мали, що я — їхня сусідка навпроти з Окв’ю-Лейн, 17. Та сама «літня пані», що нібито ніколи не виходить із дому. Насправді я виходила, але виключно через задній вихід, щоб сусіди нічого не запідозрили. Я не хотіла, щоб вони знали, хто я насправді. Тому, коли йшла до Палмерів, користувалася заднім проходом, а коли вдавала літню жінку — виходила через головні двері. Це було не так складно. Вжитися в роль мені допомагали прості речі: попеляста перука, в’язані кардигани, окуляри, трохи гриму задля зморшок та накладна родимка. А через мій невисокий зріст, якщо трохи згорбитися, я ставала викапаною бабцею.

​Таке перевтілення було потрібне заради однієї мети — змусити Елсі та Брока припинити вигулювати їхніх дурнуватих собак на моєму газоні. По-перше, прибирати за ними було огидно. По-друге… Втім, про це згодом.

​Однак ні Елсі, ні Брок не реагували на мої зауваження. Не можу повірити, що мої роботодавці настільки нестерпні: вони продовжували робити по-своєму. Одного дня я помітила на своєму газоні дещо таке, що змусило мене закипіти від люті. Це не могло тривати вічно. Але що я могла вдіяти?

​І тут якась дівчина захотіла орендувати будинок навпроти. Мені не вірилося, що це реально — здавалося, мій хворобливий мозок малює те, чого так сильно хотілося. Звичайно ж, я допомогла оформити оренду будинку на Окв’ю-Лейн, 16. Так у мене з’явилася сусідка Стелла. А разом із нею — і план.

​Я знала, що Палмери часто їздять на всілякі весілля та заходи. Звісно, тоді мені доводилося б вигулювати їхніх собак. Але тепер, коли поруч жила нічого не підозрююча сусідка, навіщо турбувати «помічницю» з іншого кінця району чи «стареньку сусідку», що сидить удома?

​Увечері Стелла послужливо вигуляла ретриверів — «ЛуЛу», боже, як же примітивно вони їх називали. Ці люди справді схиблені. Звісно ж, тварини знову топтали і шкребли землю на моєму газоні, вибивши там чергову заглибину. Потім дівчина зникла за рогом будинку з псами, а повернулася сама — я чудово бачила це з вікна. Не треба бути генієм, щоб здогадатися: вона скористалася суміжним заднім подвір’ям.

​Дочекавшись, поки стемніє і переконавшись, що Палмери ще нескоро повернуться з весілля, я вирушила до них. Перед тим зробила гак навколо кількох будинків, щоб Стелла чи інші сусіди мене точно не помітили.

​Коли я переходила дорогу, в напівтемряві провулку раומптом блиснуло світло фар. Чийсь автомобіль мчав просто на мене. Кров у жилах застигла: я подумала, що це повертаються Палмери і зараз застануть мене біля власних дверей серед ночі. Але машина не зупинилася — пролетіла повз і сховалася в гаражі за кілька будинків звідси. То був просто один із сусідів. Я зітхнула з полегшенням.

​Відчинивши двері своїм ключем (який мені залишили для прибирання), я швидко витягла батарейки з датчиків сповіщення й опинилася всередині. На кухні собаки саме доїдали свій корм. Вони добре мене знали, тому без проблем пішли зі мною на прогулянку — геть за межі селища.

​На останню їхню прогулянку.

​Повернувшись додому, переодяглася у свій образ. Знала, що наступного дня муситиму з невинним виразом обличчя підтвердити Елсі: мовляв, бачила, як Стелла заводила собак. Усе виглядало ідеально й логічно. Самі ж господарі довірили улюбленців ледь знайомій дівчині.

​Усе мало спрацювати. Я лягла спати.

​Але наступного ранку прокинулася з відчуттям жорстокої лихоманки. Спершу списувала все на втому, але з кожною хвилиною свідомість прояснювалася — і разом із цим навалювалося тяжке усвідомлення того, що я зробила. Щось невимовно жахливе. Те, чого воно аж ніяк не варте. Я збрехала людям, які мені довіряли, позбулася собак, підставила ні в чому не винну дівчину… А ще була дещо інша річ.

​Набагато страшніша.

​Мені була потрібна допомога. Психотерапія нині звична справа, то чому б ні? Я одразу ж записалася на ранковий сеанс до спеціаліста у місті, сподіваючись хоч трохи заглушити цей внутрішній голос.

​І ось я захожу до кабінету. У вигляді «літньої жінки», бо просто не встигла переодягнутися після ранкової розмови з розлюченою Елсі. Бачу молоду жінку, яка сидить у кріслі біля вікна і зосереджено друкує щось на ноутбуці.