Розділ 4

​     Певна річ, я більше не спала. Хоча якщо сьогодні не вдасться знайти собак, не впевнена, чи зможу взагалі колись заснути. Зрештою, хай я й гадки не маю, що могло статися, але єдина підозрювана тут — я. Та й алібі у мене м'яко кажучи не вельми.

​     Я пройшлася вулицею до автобусної зупинки й назад, гукала, перевіряла кожен закуток, де могли б перебувати Люк і Луї. Запитала кількох жителів, зокрема жінку, яка вчора сварилася на ґанку з чоловіком, та щепилася до сусідки навпроти (яка й сама мене підозрює). Проте — марно. Ніхто нічого не бачив. Якби на зупинці впав смітник — про це знали б усі, а тут зникли двоє породистих псів. Непевна, чи доречно ділитися цією інформацією з Елсі — навряд чи вона хоче це почути. Вже уявляю, як Палмери розклеюють фото своїх улюбленців. У гіршому випадку — розклеюватимуть моє фото. Можливо, мене навіть заарештують, хто зна.

​     А поки цього не сталося і оскільки сьогодні понеділок, пора збиратися на роботу. Впорядковую зовнішній вигляд, переодягаюся в зручні сині джинси та білу сорочку, сідаю у чорний седан і виїжджаю з району. За кілька кварталів починається магістраль. Кілька разів ловлю себе на тому, що зовсім не концентруюся на дорозі. На першому ж світлофорі загоряється червоний. Я нервово постукую по керму, вагаюся, а потім усе-таки вирішую проскочити в останню мить, різко натискаючи на газ. Прислухаюся, очікуючи почути сирену поліції. Колись читала, що інколи ось таке недотримання правил піднімає настрій (мені не допомогло).

​     Як не дивно, дістатися вдалося вчасно. Паркуюся біля якоїсь крамниці з безглуздими подарунковими сувенірами. Зазвичай у понеділок на стоянці просторо, тож займаю перше-ліпше вільне місце.

​Коли заходжу у клініку, думки про собак не відпускають ні на секунду. Мене окликує чоловік із короткою стрижкою за стійкою адміністратора. Запитую в Метта, чи чекає хтось на мене.

​— Ні, — він хитає головою. — Здається, ще кілька хвилин у тебе вільні. Слухай, може, кави?

​Я відмахуюся. Не той настрій, щоб чаювати й підтримувати розмову. Прямую яскраво-освітленим салатовим коридором до свого кабінету, сідаю у крісло за стіл навпроти вікна поруч із кімнатним деревом. Одягаю окуляри — вони додають професійнішого вигляду.

​Відкриваю електронну документацію, дивлюся на картку першого відвідувача:

​Кетрін Боє, 53 роки. Чудово. Це її перший візит.

​Раптово відчуваю напруження, коли чую делікатний стукіт у двері. Хтось повільно заходить у кімнату. Я повертаюся, щоб привітатися з пацієнткою, і… застигаю.

​На мене дивиться знайоме обличчя.

​Миттєво повертаюся до монітора з карткою і пересуваю погляд на адресу пацієнтки:

​Окв’ю-Лейн, 17.