Розділ 3

   ​Я здригаюся від різкого дзвінка в двері, який розноситься будинком. Підводжуся на ліжку, схоплюю телефон і дивлюся на екран, поки цифри розпливаються перед очима.

​06:23.

​Шоста двадцять три, серйозно? Хто це?

​Йдучи до дверей, думаю, що це, мабуть, сантехнік, якого я викликала, щоб полагодити унітаз, але хіба вони працюють так рано?

​Відчиняючи двері й навіть не глянувши у вічко, очікую побачити будь-кого — хоч би екстрасенса, який пояснить мені, чому не працює злив. Однак останню людину, яку я сподіваюся побачити, — це сусідку Елсі. Вигляд вона має, відверто, кепський. Вона знову у тому білому хатньому костюмі. Невже їй не могло почекатися принаймні до восьми годин, коли я збиратимусь на роботу, щоб подякувати мені? Якщо щиро, вираз на її обличчі взагалі не схожий на вдячний. Він, м’яко кажучи, стривожений.

​— Стелло, — напружено каже жінка.

​— Привіт. Щось трап…

​— Мої ЛуЛу в тебе? — перебиває вона, суплячи брови.

​Що?

​«ЛуЛу» — так називають Палмери своїх собак, коли мова йде про обох одразу.

​— Я не… здається, ми домовлялися про те, що я заведу їх назад після прогулянки, а не візьму до себе, хіба ні?

​— Я не про це! — голос у неї трохи тремтить. Так буває, коли людина панікує. — Я встала п’ятнадцять хвилин тому випити склянку води. Зайшла на кухню. Там на паркеті зазвичай сплять собаки, але їх ніде немає!

​Це буде дуже грубо, якщо відповім: «І що»? Певно, що так. Треба сказати, що пси можуть перебувати деінде в будинку.

​— Ні, Елсі, я завела їх до вас після прогулянки, слухайте, можливо, варто…

​— Їхні миски напівповні. Боже, вони ніколи не залишають їжу просто так!

​Ми стоїмо на порозі. Мені неймовірно важко сприймати те, що говорить сусідка. Вчора я пізно заснула, а зараз шоста ранку, тому…

​Та в її набряклих зелених очах видніється справжній розпач. Я знаю, коли люди говорять правду — це моя професія.

​— Кажете, що тварин взагалі ніде немає? Ви впевнені? А заднє подвір’я?

​Дідько. Собаки ж не можуть самостійно відчинити двері й піти.

​— Якщо вони не навчилися підніматися по драбині на горище, то так, ніде, — голос Елсі зривається на крик.

​— А коли ви повернулися додому, Люк і Луї вас зустріли?

​Жінка хитає головою.

​— Ні, я… Я думала, вони, як завжди, сплять на кухні, і, не перевіривши, лягла спати.

​Це жахливо. Мені все ще важко збагнути її слова, але пальці починають тремтіти. Хочеться вірити, що вони просто десь сховалися… хоча навряд чи.

​— Я запитала у сусідки на Окв’ю-Лейн, 17. Старенька сказала, що бачила, як ти десь о дев’ятій зайшла за ріг свого будинку разом із собаками та повернулася із заднього подвір’я через деякий час сама, — Елсі розповідає так, ніби вважає, що я це заперечуватиму. — Чому ти не скористалася нашим головним входом?

​Вау. Якщо не хочеш нажити ворогів — не допомагай людям.

​Ой, здається, приказка звучить дещо інакше. Однак я й справді припустилася помилки, коли пішла заднім двором. Вважала, що так зручніше, тому сусідка навпроти справді бачила дивну картину. Звісно, з її вікон не видно, що відбувається на задніх дворах, але факт залишається фактом. А втім, навіть якби я пішла головним входом, зникнення собак усе одно повісили б на мене, чи не так? Треба все обміркувати: спершу я завела собак у дім — вони почали їсти. Потім пішла собі, зачинивши двері. Я ще хотіла оглянути вітальню, помітила датчики на дверях, але тоді точно зачинила все й пішла. Тут усе… надто підозріло. Відчуваю, що мужу щось відповісти Елсі, проте що саме? Я й сама нічого не розумію.

​— Взагалі-то я вважала, що так зручніше… Справді, Елсі, ви ж не думаєте, що я… Ну тобто навіщо мені чіпати ваших ЛуЛу?

​Жінка вагається. Не можу прочитати вираз на її обличчі.

​— Можливо, тому, що вони люблять гуляти на твоєму газоні і, здається, трохи його пошкодили?

​Що? Про що вона взагалі говорить? Мені ніколи не доводилося чути чогось настільки безглуздого. Здавалося, ми з сусідами непогано ладнали, а тепер Елсі просто безпідставно звинувачує мене в якомусь абсурді. Мусить же бути хоч якийсь доказ моєї невинуватості! Я маю його знайти, інакше моєму життю в цьому районі кінець.

​Я глибоко вдихаю.

​— Гаразд, у такому разі я можу піти й розпитати інших сусідів, чи не бачили вони ретриверів, — намагаюся говорити якомога спокійніше.

​Спостерігаю за реакцією сусідки. Її обличчя залишається крижаним. Невже вона справді вірить, що я могла нашкодити тваринам? Якщо це не якась безглузда перевірка, то виходить, я зовсім не знаю Елсі.

​— Гадки не маю, що ти збираєшся робити, але, Стелло, я це так не залишу. Не можу повірити, що довіряла тобі. Тепер маю переконатися, чи не поцупила ти в мене ще щось із дому, — холодно промовляє вона і різко зникає за дверима.

​У мене відвисає щелепа від її слів і тону.

​Ласкаво просимо в новий район.