Розділ 2

   Повернувшись із закупівлі, бачу, як на ґанку дому Палмерів стоїть літня пані в кардигані, із сивим волоссям та трохи згорблена. Вона живе навпроти мене, на Окв’ю-Лейн, 17. Мабуть, їй не поспішають відчиняти. Жінка щось тримає в руках. Пиріг? Ох, якщо вона прийшла в гості до наших сусідів, то варто було б узяти щось із преміумпекарні, чи де там вони купують собі «не шкідливе» солодке.

​Перше, що роблю, увійшовши в будинок, — викидаю запіканку. Коли нахиляюся до смітника, краєм ока помічаю на дверях заднього виходу щілину, через яку просочується світло. У ту мить розумію, що вони не зачинені щільно.

​Я ніколи ними не користувалася і не замикала на ключ, але точно добре знаю, що ці двері весь час були зачинені, а це значить — мали бути замкнені. Проте, здається, ні.

​По тілу пробігає холодок, хоча на кухні — спека.

​Підходжу до дверей, оглядаю їх, натискаю на ручку — ті прочиняються, відкриваючи зелене заднє подвір’я.

​Чорт.

​Не можу не скласти в голові «два плюс два», щоб усвідомити: задні двері, як виявилося, ніколи не були зачинені. А ще гірше те, що я майже впевнена: їх хтось чіпав.

​Намагаюся викинути з голови жінку, що сьогодні побувала в мене на кухні. Але коли дивлюся на двері, які виглядають так, ніби ними явно користувалися, це зробити важко. Проте Елсі наче сказала, що бачила її з головного входу, так? Якщо це так, то хто міг користуватися заднім виходом мого дому?

​Тягну двері на себе. З часом вони трохи розбухли, тому зробити це нелегко. Дістаю ключ, який віддала мені помічниця зранку, і намагаюся ним зачинити замок.

***

​Наступного дня десь о третій я йду до Палмерів. Не думала, що колись це скажу. Нещодавно бачила з вікна, як Елсі вигулювала своїх двох ретриверів на моєму газоні, тож гадаю, що вона зараз удома.

​Проходячи повз Окв’ю-Лейн, 17, де живе літня жінка, мені здається, що в одному з вікон помічаю дещо іншу людину. Я не впевнена, бо коли починаю придивлятися, жалюзі різко опускаються. Але я встигла помітити: там була точно не згорблена старенька. Либонь, приїхала її дочка абощо.

​Учора ввечері, доволі пізно, моя сусідка Елсі Палмер зателефонувала мені й попросила про невелику послугу.

​— Ще раз привіт, Стелло, — почула я на тому кінці брязкіт льоду об склянку. — Ти не зайнята?

​Як я можу бути не зайнята, якщо в мене по всьому будинку сотні нерозпакованих коробок після переїзду?

​— Не зовсім, — відповідаю.

​— Слу-ухай. Маю до тебе прохання. Невеличке, — швидко уточнює жінка.

​Вони із чоловіком їдуть на якесь весілля, проте зовсім забули, що їхніх ретриверів треба вигуляти. В обід це зробила Елсі, а ввечері — маю я. Ну, я погодилася. Не те щоб до кінця розуміла, як це робити, але собаки, здається, знають, куди їм треба, тож просто йдеш за ними. Думаю, труднощів не виникне. І ось зараз я простую до їхнього помешкання.

​Гаразд, мій будинок не такий ефектний, як у сусідів. На відміну від мого, їхній відремонтований зсередини. Втім, це не означає, що в моєму неможливо жити, як нещодавно зауважила Елсі. Але гадаю, це був підкол, адже більшість домів на цій вулиці зведені приблизно в один час. Деякі просторіші, проте однаково мають старий фасад, охайні паркани, підстрижений живопліт, газон і заднє подвір’я.

​— Стелло, — на Елсі хатній костюм оверсайз, а білий рушник розслаблено закутаний на волоссі, — ти саме вчасно, бо я планувала йти в душ.

​Ну звісно. Це ж у моїх інтересах, чи не так?

​— Ось, — вона простягає мені ключ від будинку. — Раніше семи-восьми можна не виходити.

​— Зрозуміла, — киваю, намагаючись усміхнутися. Ми стоїмо на порозі саме навпроти сонця, і моя спина починає добряче пекти.

​— Дякую, ти просто знахідка, — жваво каже Елсі. — Ти ж знаєш, Люк і Луї вже достатньо дорослі, тому їх необхідно вигулювати щонайменше двадцять-тридцять хвилин на день, а зранку через брак часу вийшло лише десять.

​— Гаразд-гаразд, — знову киваю.

​— Тож побачимось, — кидає вона, показуючи бездоганні зуби, й додає: — І обов’язково віддячимо.

​Ага. Достатньо того, що я сама пішла по їхні ключі. Люблю допомагати людям, це, власне, моя робота, але не тоді, коли поводяться настільки нахабно. Її чоловік Брок махає мені, сидичи досі в боксерах на дивані у вітальні перед телевізором на повну гучність. Вони явно нікуди не поспішають. Принаймні могли залишити ключі під килимком.

​Хай там як, повертаюся додому. Підійшовши до дверей, моє око вихоплює щось на газоні біля гаража. По всьому моєму подвір’ї трава густа та зелена, охайно підстрижена. Проте тільки зараз помічаю дещо дивне — точніше, її відсутність. На невеликій ділянці біля воріт гаража нічого не росло. Ба більше, земля там якась подряпана й вирита. Я ніколи раніше не зауважувала цього, бо не придивлялася до цього клаптика ґрунту. Але зараз стало цікаво, чому так?

 ***

​Я розплющую очі. Не знаю, як так вийшло. Після розставляння чергової низки речей я раптом задрімала у вітальні на дивані. Зазвичай удень я ніколи не сплю, бо решту часу проведу в лежачому положенні. У кімнаті — сутінкова темрява. По телевізору йде якесь незрозуміле відео, де чоловік із неприємним обличчям і голосом говорить щось іспанською. Думаю, кожному відома ситуація, коли вмикаєш ролик на YouTube, а за деякий час алгоритм підкидає дивний контент без жодної логіки. Це створює особливо тривожне відчуття після вечірнього пробудження.