Розділ 1

    Холодна липка крапля впала на обличчя. Потім ще одна і ще. Це що, дощ? Потоп? Не може бути — я ж лежу в ліжку. Певно, протікає покрівля. О боже, зараз ця будівля часів динозаврів завалиться просто на мене.

​Я розплющую очі. Що мене розбудило? Торкаюся чола, розуміючи, що це не дощ і не потоп. Це піт. На мені лише футболка та спальні штани, але наступне, що помічаю, повністю прокинувшись і підвівшись на лікті, — це те, що в спальні неймовірна спека; дихати важко. Зараз середина липня, утім не те щоб через це мали запітніти вікна.

​Що відбувається? Я забула вимкнути гарячу воду в душі?

​Безглуздя.

​Зіскакую з ліжка й беру телефон. 09:03. Субота.

​Голова йде обертом. Я не можу позбутися відчуття, що про щось забула. Субота, ранок, щось важливе… З моменту переїзду в цей будинок я досі почуваюся трохи розгубленою.

​Виходжу зі спальні й інстинктивно прямую на свою невелику кухню через передпокій, ледве не перечепившись через коробку з речами. У ніс б’є різкий теплий запах спецій.

​Щойно заходжу на кухню — і ледь не підстрибую від побаченого. Дихання перехоплює. Кров пульсує у вухах, і я докладаю неабияких зусиль, щоб не закричати.

​На моїй кухні людина.

Жінка.

​І, схоже, вона взагалі не здивована бачити мене у моєму ж домі. Гаразд, можливо, тільки колись він стане по-справжньому моїм.

​Ошелешена стою в дверях, розуміючи, що нічого не можу вдіяти голими руками. Витріщаюся на неї щонайменше секунд десять. Агентка з нерухомості запевняла мене, що це безпечний район. Вона помилялася або збрехала. Незнайомка з туго затягнутим пучком темного волосся у сукні в білі квіти повертається до мене, ввічливо усміхаючись. Біля її очей утворюються зморшки.

​— Доброго ранку, пані Локвуд, — голос у неї привітний та дещо веселий.

​Я зіщулююсь. Хто, в біса, ця жінка? Пазл у моїй голові відчайдушно намагається скластися, але краї деталей не збігаються.

​— Ох, сподіваюся, я вас не розбудила, — спантеличено додає вона.

​Що? Думаю, по виразу мого обличчя вона бачить, що саме це й сталося.

​— Подумала, ви будете не проти, якщо я приготую вам запіканку з локшиною і сиром на сніданок…

​Відкриваю рот, щоб щось сказати, але виходить лише хрипкий звук.

​Дідько.

​Я згадала: нещодавно агентка, яка продала мені цей будинок, попередила, що хатня помічниця минулих господарів має забрати деякі свої речі. Вона працює в кількох родинах, тому раніше не мала такої змоги. Мені жарко й важко дихати.

​Але зараз ця жінка господарює та готує сніданок на моїй кухні. Поки я намагаюся вигадати м'яке пояснення, що не можу дозволити собі такі послуги, погляд падає на духову шафу біля її ніг. Тепер зрозуміло, чому в будинку так спекотно. До того ж, я ненавиджу підвищення температури.

​— Ой, — вона притуляє долоню до губ, — сподіваюся, ви в курсі, що я прийшла по… Деякі засоби залишила…

​— Так, — видавлюю із себе. — Я забула. Мене попереджали.

​Обличчя помічниці пом’якшало.

​— Я можу подати вам сніданок? — питає вона, ніби не помічаючи мого замішання.

​О боже. Вона думає, що я схожа на одну з тих багатійок, які їдять одну страву трьома різними виделками?

​— Зрештою, я маю якось компенсувати те, що завдала незручностей, — пояснює жінка.

​Я оговтуюся. Вона розуміє, що мені не потрібна допомога і що вона більше тут не працює. Це просто сніданок через вибачення за візит. Серце досі калатає у грудях. Ну невже не можна було хоча б подзвонити у двері, щоб я сама відчинила, а не потай прокрадатися? Цікаво, скільки ця пані вже перебуває в мене вдома? Сподіваюся, вона не небезпечна. Вдихаю запах сиру і спецій, відчуваючи, як шлунок стискається.

​— Що ж, дякую вам за це, — ніяково кажу, прикусивши губу, хоча ненавиджу запіканку. — Правда, я поки не голодна.

​Сподіваюся, я цим її не образила. А взагалі-то не впевнена, чи має право незнайома людина хазяйнувати на чужій кухні.

​— Можливо, можу ще чимось допомогти? — жінка продовжує усміхатися й підходить ближче, щоб віддати мені ключ від будинку. Тоді зауважую, що їй близько п’ятдесяти.

​Так, ідіть геть із мого будинку, якщо ваша ласка.

​Вона підходить до набору ножів на стільниці й дістає найістотніший. Навіщо брати ніж для м’яса, щоб відрізати запіканку?

​Я відступаю на крок.

​Так, час попросити її піти… Але як це сказати ввічливо?

​— Я перепрошую, — намагаюся звучати спокійно, — певно, далі я сама.

​Погляд жінки прикутий до мене, поки вона тримає ніж над запіканкою. Потім вона повільно кладе його на стільницю, нервово усміхається і прямує повз мене до виходу.

​Лише коли помічниця відчиняє двері, тримаючи пакет, я помічаю, як сильно тремтять її руки. 

***

​Оскільки вдома не залишилося продуктів, а сьогодні субота, по обіді я їду до супермаркету. До того ж варто провітрити кухню від духоти. Не те щоб мені хотілося запіканки, але сир і макарони потрібні в чистому вигляді. Ще — деякі мийні засоби замість тих, що забрала помічниця.