Пролог

   ​— Розкажіть трохи більше про це. Ви підозрюєте, що хтось за вами стежить?

​Я похитала головою, нервово соваючись на незручному пластиковому стільці.

​— Не просто стежить. Хтось… переслідує мене. Здається, він має намір… прикінчити мене, розумієте? — пояснюю. Мій голос мивоволі підвищується.

​— Ох…, — кивнула жінка. — То… хто це? Ви знаєте цю людину?

​— Я... я не впевнена, але…

​Затримую дихання. В очах співрозмовниці за окулярами спалахує помітна допитливість, яка робить усе тільки гірше. Не знаю, з якого моменту все пішло шкереберть.

​Схиляюся трохи вперед і стишую голос майже до шепоту, хоча поруч нікого немає:

​— Я нещодавно переїхала в новий район, і це відчуття виникає щоразу, коли повертаюся додому… Думаю, це... Думаю, це хтось із моїх сусідів.

​— Он як. А які стосунки у вас із ними? — питає жінка. — Із вашими сусідами?

​— Ну, розумієте, чесно кажучи…, — я стискаю губи, обмірковуючи її запитання, а далі починаю говорити механічно, ніби відтворюючи запис, що вже сотні разів програвала в голові. — Мої нові сусіди постійно вигулюють своїх собак на моєму газоні.

​Співрозмовниця навпроти лише мовчки киває.

​— Спочатку я підійшла до цього ввічливо. Попросила сусідку не вигулювати тварин біля мого будинку або принаймні… ну, майте совість прибирати за ними! І знаєте що? Вона продовжує мене ігнорувати, а подвір’я все частіше доводиться прибирати власноруч. Це жахливо.

​Роблю паузу, спостерігаючи за виразом її обличчя.

​— Продовжуйте, — спокійно заохочує вона.

​Прочищаю горло й веду далі:

​— Іншого дня я пішла просто до їхніх дверей. Мене зустрів чоловік. Він перепросив і пообіцяв передати це дружині. Але знаєте, що найцікавіше? Вони перестали водити собак на мій газон, натомість ті почали бігати там самі по собі. Уявіть собі це нахабство!

​Співрозмовниця нахиляється трохи вперед у своєму зручному кріслі.

​— Тобто ви зі своїми сусідами посварилися через собак. І тепер думаєте, що вони хочуть вам нашкодити? — її голос спокійний, розважливий. Маю віддати належне: я так говорити не вмію.

​Я хитаю головою, відчуваючи, як до горла підступає відчай:

​— Ми не сварилися через собак.

​— Ні? — здивовано вигукує вона.

​Дивлюся їй просто в очі:

​— Я їх позбулася.