Епілог. Кетрін

   Після сеансу я повертаюся додому. Важко осмислити те, що щойно сталося. Я звернулася по допомогу до того, через кого все це почалося… Коротше, замкнуте коло. Моя сусідка працює психотерапевткою у клініці. Вона чомусь узагалі не обурилась моєю історією. Я б зрозуміла якби Стелла просто виштовхнула мене зі свого кабінету, але натомість просто уважно слухала та ставила питання. Мабуть, вона професійна спеціалістка і зрозуміла мою ситуацію.

   Почуваюся легше. 

 Тепер всередині мене замість пекучого сорому та провини – порожнеча. Розповівши їй усе від смерті сина до сьогоднішнього моменту, я відчуваю, ніби частинка мене зникла.

   Вдома переодягаюся і зупиняюсь біля вікна вітальні, спостерігаючи за своїм газоном. Гаразд, формально не мій – він навіть не на моєму подвір’ї. Він належить будинку Стелли. Це саме на ньому Палмери постійно вигулювали собак. Біля воріт гаражу 16-ого дому є ділянка, на якій нічого не росте. Той клаптик землі вони постійно шкребли – і я боялася… 

   Мої думки перервав якийсь глухий гуркіт у домі. Я повертаюся, проте, звісно, у темному коридорі нічого немає; кімната порожня. Мабуть, це щось із вулиці. Знову дивлюся у вікно, за яким вже почались опускатися сутінки, а в будинку навпроти загорілося світло – Стелла повернулася з роботи. Певно, вона наслухалася стільки історій своїх пацієнтів, що вже й забула про мою.

   Ще один стукіт десь поблизу. Потім ще раз. Прислухаюся. Це точно не схоже на стукіт у двері. Безглуздя якесь. Мій мозок створює ці звуки в наслідок усіх жахливих подій. Зараз чую десь із кухні… не впевнена, але це щось схоже на кроки. Продовжую вдивлятися на вулицю у сутінках і озерця світла під ліхтарями. Але через те, що в мене горить світло, скло на вікні частково відбиває мене й кімнату. 

   Кроки стали виразнішими. Важкі, не ритмічні. Вібрація підлоги дійшла до моїх ступнів. Хочу піти випити заспокійливих, утім раптово передумую. Я помічаю за вікном рух. Потім з’являється чиясь постать. Висока. Худорлява. Обличчя не видно у напівтемряві. 

   У грудях ніби зникло повітря.

   Я відвертаюся від вікна, щоб не бачити це і одразу шкодую. Думаю, що пігулки мені не допоможуть. Виявляється, силует був не за вікном.

     Ця постать відображалася просто у мене за спиною. В кімнаті. Мене ніби вдарили під дих.

   У дверях вітальні стоїть моя сусідка. Як завжди в усьому білому. Що вона тут робить? Її обличчя виважене, закам’яніле. На мить я думаю, що це манекен. От тільки не думаю, що манекени можуть стискати кухонний ніж, яким я нарізала запіканку, правою рукою так, що кісточки пальців біліють.

   Губи Елсі злегка сіпаються, ніби намагаючись щось сказати. Вона дивиться на сиву перуку у моїх руках.

   Я знову повертаюся до вікна, вдивляючись на подвір’я. Тепер розумію, чому Стелла так спокійно відреагувала на мою історію. Вона вирішила мені помститися.

   Вчинила так, як це зробила я сама.

  Мене не поховають біля Джеремі, хоч як відчайдушно намагалася бути поруч із ним. Тепер Стелла навряд чи захоче жити на Окв’ю-Лейн 16. Але то й добре. Зрештою, цей будинок належав моєму сину. Пам’ятаю, як прийшла до неї під виглядом хатньої помічниці, щоб перевірити, чи не залишилося якихось його речей, скориставшись ключем, який він мені колись дав. Коли почула, що Стелла йде на кухню, хотіла скористатися задніми дверима і вийти, але не встигла. 

   Та тепер коли я буду впевнена, що собаки Палмерів вже точно не розкопають тіло Джеремі, на його газоні, я буду спокійна. Зрештою, я намагалася цього не допустити – і у мене вийшло. Втім не певна, чи мені це вже важливо.