Розділ 8. Кетрін

   Я досі пам’ятаю день, коли все змінилося.

Після смерті мого сина, вирішила переїхати у будинок. Мені здавалося, я божеволію, знаходячись у тісній однокімнатній квартирі. На мене тиснули стіни і стеля, коли уявляла, як машина Джеремі розбилася об інше авто через несправні гальма. Тому перебування в просторнішому житлі із заднім подвір’ям приносило мені полегшення.

   Проте я помилялася, сподіваючись, що так буде завжди.

   Гаразд, хоч я й працюю агенткою з нерухомості і мені цілком вистачає на оплату рахунків, було майже фізично боляче сидіти без діла, тому подумала, що було б непогано якось відволіктися. Почала обдумувати різні варіанти. І знайшла. Вельми адекватний, а головне – мені не треба кудись їхати або йти, щоб добратися на роботу. Хоча насправді йти треба, але всього лише через дорогу. Я запропонувала допомогу по дому своїм сусідам на Окв’ю-Лейн 18. Попри те, що мені це здавалося нав’язливим, я здивувалася, коли виявилося, що вони якраз планують облаштовувати горище і не проти, щоб хтось допоміг їм з прибиранням. Самі ці хазяї, мабуть, його ніколи не упорядкують. Особливо Елсі. Відтак я почала працювати помічницею у будинку Палмерів. Платили мені достатньо щедро, а враховуючи ще одну мою роботу, я не знала, куди витрачати гроші. Вони мені не потрібні в такій кількості.

   Елсі та Брок пропонували проживати у них деякий час, поки займалася горищем щодня, та вони й гадки не мали, що я – їхня сусідка на Окв’ю-Лейн 17. Та літня пані, що ніколи не виходила зі свого дому. Насправді виходила, але через задній вихід, щоб мене не помітили сусіди. Я не хотіла, щоб вони знали, де живу, хто насправді. Тому, коли йшла до Палмерів – користувалася заднім виходом, а коли вдавала “літню жінку" – головним. Це було не важко. Вдавати стару допомогло мені декілька речей: попеляста перука, кардигани, окуляри, трохи гриму у вигляді зморшок і остання деталь – родимка, яку також наносила. Ще у мене невисокий зріст, тому трохи згорбившись, я була викапана стара.

   Таке перевтілення мені треба було для дечого. Ходити до Палмерів трохи з іншою метою – просити, щоб вони не вигулювали своїх дурнуватих собак на моєму газоні. По-перше: це неприємно прибирати. По-друге: … Гаразд, повернімося до цього пізніше.

   Однак ні Елсі, ні Брок не реагували на моє прохання. Не можу повірити, що мої роботодавці такі нестерпні. Вони продовжували вигулювати собак там, де просила цього не робити. Одного дня я помітила дещо на своєму газоні і просто закипіла від люті. Це не могло так продовжуватися. Але що я могла вдіяти?

   Одна дівчина захотіла орендувати будинок навпроти мене. Я не могла повірити, що це реально. Здавалося, ніби мій хворобливий мозок малює те, чого мені так хотілося. Звичайно я здала будинок на Окв’ю-Лейн 16. Відтак у мене з’явилася сусідка Стелла. А ще – ідея. Я знала, що Палмери рано чи пізно знову поїдуть на якісь заходи, бо робили це дуже часто. І, звичайно, тоді мені доводилося вигулювати їхніх собак. Утім тепер, коли поруч є така мила сусідка, то який сенс турбувати “помічницю" з іншого кінця району, а тим більше "стареньку жінку" навпроти, що постійно сидить удома.

   Увечері Стелла вигуляла ретриверів, яких Палмери називали “ЛуЛу", боже як по-дитячи. Ці люди не лише нестерпні, а ще й схиблені. Звісно, як завше, тварини топтали і шкребли на газоні. Там навіть утворилася тепер ще більша заглибина. Потім дівчина зникла за рогом свого будинку із собаками, а повернулася додому сама. Не важко було здогадатися, що Стелла просто скористалася суміжним заднім двором та Елсі я, певна річ, потім сказала інше. Глянувши на годинник та упевнившись, що мої роботодавці повернуться не скоро, я пішла до них. Перед цим обійшла декілька будинків, щоб Стелла або інші сусіди мене точно не помітили. 

   Коли я переходила дорогу, на провулку з’явилося світло фар, що прорізало напівтемряву, поцятковану тьмяними вуличними ліхтарями. Якийсь автомобіль швидко наближався до мене. Кров у жилах перетворилася на крижану воду, бо це, ймовірно, поверталися додому Палмери. І зараз вони помітять мене біля своїх дверей просто серед ночі. Та машина не зупинилася, а пролетіла повз мене і заїхала в гараж через декілька будинків далі. Я зітхнула з полегшенням. 

   Відчинила двері своїм ключем, що мені дали на час прибирання, попередньо витягнувши батарейки із датчиків сповіщення, і потрапила всередину. На кухні собаки доїдали корм. Авжеж, вони добре мене знають, тому були не проти, коли я їх повела на прогулянку досить далеко від селища. 

   На останню їхню прогулянку.

 Опісля повернулася додому. Швидко переодяглася у свій образ, бо знала: наступного дня я маю підтвердити Елсі, що бачила Стеллу із собаками, а потім вже без них. Звісно, трохи прикрасивши, щоб точно звучати переконливо. Палмери були впевнені, що я кажу правду. Все надто очевидно. Вони самі доручили своїх улюбленців ледве знайомій людині.

   Все мало спрацювати. 

   Я лягла спати.

   Наступного дня прокинулася з відчуттям, що мене лихоманить. Спершу я списала це на втому, та з кожною хвилиною мозок наче прояснювався – і разом із цим поверталося важке розуміння. Розуміння того, що я зробила щось невимовно жахливе. І, що, можливо, воно того не варте. Я вчинила надто багато потворного: набрехала сусідам, які мені довіряли, позбулася собак, підставила невинну жінку… А ще є дещо… 

   Набагато гірше.

 Мені хотілося знайти розраду, тож я вирішила звернутися до фахівця. Психотерапія зараз звична справа — нікого цим не здивуєш. Можливо, ніхто не зможе вирішити мої проблеми, але хотілося дізнатися, що з цього приводу скаже кваліфікований спеціаліст. Я одразу записалася на сеанс терапії того ж ранку, відчуваючи, що це хоч трохи принесе полегшення.