Розділ 7

   Певна річ, я більше не спала. Хоча якщо сьогодні не вдасться знайти собак, не впевнена, чи зможу взагалі колись заснути. Врешті, хай і гадки зеленої не маю, що могло статися, я — єдина підозрювана. Та й алібі у мене не вельми.

   Я пройшлася вулицею до автобусної зупинки і назад, гукала, перевіряла кожен закуток, де могли б перебувати Люк і Луї. Запитала кількох жителів, зокрема жінку, яка вчора гризлася на ґанку з чоловіком. Але крім сусідки навпроти (вона також мене підозрює). Однак все одно нічого. Ніхто з сусідів нічого не бачив. Якби на зупинці упав смітник — знали б усі. Не певна, що доречно ділитися цією інформацією із Елсі – навряд чи саме це вона очікує почути. Вже уявляю, як Палмери клеїтимуть фото своїх улюбленців з проханням повідомити, якщо побачать. В гіршому випадку — клеїтимуть моє фото. Можливо, мене навіть заарештують, хто зна.

   Як би там не було, сьогодні понеділок. Пора збиратися на роботу. Впорядковую свій зовнішній вигляд, переодягаюся у зручні сині джинси та білу сорочку, сідаю у чорний седан і виїжджаю з району. За кілька кварталів починається магістраль. Пару разів ловлю себе на тому, що погано концентруюся на дорозі. На першому світлофорі переді мною загрожує незабаром з’явитися червоний. Я нервово постукую по керму, вагаючись. Потім все таки вирішую проскочити в останню мить, натискаючи на газ. Прислухаюся, очікуючи почути звук поліцейських сирен. Колись читала, що інколи недотримання правил позитивно впливає на наш настрій (мені не допомогло).

   Як не дивно, мені вдалося добратися вчасно. Паркуюся біля якоїсь крамниці з безглуздими подарунковими сувенірами. Зазвичай у понеділок не так багато машин на стоянці, тому я знаходжу і займаю перше-ліпше місце.

   Коли заходжу у клініку, хоч як я намагаюся, думки про собак не відпускають. Мене окликує чоловік з короткою стрижкою за стійкою адміністратора. Запитую у Метта, чи хтось очікує мене. 

   — Ні, — він хитає головою, — здається ще декілька хвилин у тебе вільні. Слухай, може кави?

   Я відмахуюся. Не той настрій, щоб чаювати і підтримувати розмову. Прямую яскраво-освітленим салатовим коридором до свого кабінету. Увійшовши всередину, сідаю у крісло за стіл навпроти вікна поруч з кімнатним деревом. Одягаю окуляри. Вони додають мені професійнішого вигляду.

   Відкриваю електронну документацію; дивлюся на першого відвідувача:

   Кетрін Боє: 53 роки. Чудово. Це її перший візит.

   Раптово відчуваю напруження, коли чую стукіт у двері. Ніколи цього не розуміла. Хтось повільно заходить у кімнату. Я повертаюся, щоб привітатися із пацієнткою. Застигаю.

   На мене дивиться знайоме обличчя.

  Повертаюся до монітора з карткою і дивлюся на адресу пацієнтки: 

   Окв’ю-Лейн 17.