Розділ 6

   Я здригаюся від різкого дзвінка в двері, який розноситься будинком. Підводжуся на ліжку, схоплюю телефон і дивлюся на екран, поки цифри розпливаються перед очима.

   06:23.

   Шоста двадцять три, серйозно? Хто це?

   Йдучи до дверей, думаю, що це, мабуть, сантехнік, якого я викликала, щоб полагодити унітаз, але хіба вони працюють так рано?

   Відчиняючи двері, навіть не глянувши у вічко, очікую побачити будь-кого — хоч би екстрасенса, який пояснить мені чому в унітазі не працює злив. Однак останню людину, яку я сподівалася побачити – це сусідку Елсі. Вигляд вона має, відверто, кепський. Вона знову у тому білому хатньому костюмі. Невже їй не могло почекатися принаймні до восьми годин, коли буду збиратись на роботу, щоб подякувати мені. Коли щиро, вираз на її обличчі взагалі не схожий на вдячний. Він, м’яко кажучи, стривожений.

   — Стелло, — напружено каже жінка.

   — Привіт. Щось трап…

  — Мої ЛуЛу в тебе? — перебиває вона, суплячи брови.

   Що? 

   “ЛуЛу” – так називають Палмери своїх собак, коли мова йдеться про двох одночасно.

   — Я не…здається, ми домовлялися про те, що заведу їх назад після прогулянки, а не візьму до себе, хіба ні?

   — Я не про це! — голос у неї трохи спотворився. Так буває, коли людина хвилюється. — Я встала п’ятнадцять хвилин тому випити склянку води. Зайшла на кухню. Там на паркеті зазвичай сплять собаки, але їх ніде немає!

   Це буде грубо, якщо відповім: “і що”? Певно, що так. Треба сказати, що песи можуть знаходитися деінде в будинку.

   — Ні, Елсі, я завела їх до вас після прогулянки, слухайте, можливо варто…

   — Їхні миски напівповні. Боже, вони ніколи не залишають їжу просто так.

   Ми стоїмо у дверях. Мені неймовірно важко сприймати, що говорить сусідка. Вчора я пізно заснула, а зараз шоста ранку, тому…

   Та в її набряклих зелених очах видніється занепокоєння. Я знаю, коли люди говорять правду — це моя робота.

   — Кажете, що тварин взагалі ніде немає? Ви впевнені? А заднє подвір’я?

   Дідько. Собаки не можуть самостійно вийти.

   — Якщо вони не навчилися підніматися по драбині на горище, то так, ніде, — голос Елсі підвищився.

   — А коли ви повернулися додому Люк і Луї вас зустріли?

   Жінка похитала головою.

   — Ні, я … Я думала, вони як завжди сплять на кухні і, не перевіривши, лягла спати.

   Це жахливо. Мені все ще важко збагнути її слова, але мої руки починають тремтіти. Не знаю, чи варто хвилюватися. Хочеться думати, що вони заховалися десь…ну навряд чи…

   — Я запитала у сусідки на Окв’ю-Лейн 17. Старенька сказала, що бачила як ти десь о дев’ятій зайшла за ріг свого будинку разом із собаками та повернулася із заднього подвір’я через деякий час сама, — Елсі розповідає так, ніби вважає, що я це заперечуватиму. — Чому ти не скористалася нашим головним входом?

   Вааау. Якщо не хочеш собі ворогів – не допомагай людям.

   Ой. Здається, кажуть трохи не так. Однак я припустилася помилки, коли пішла заднім двором. Вважала так зручніше потрапити на кухню, тому сусідка навпроти справді бачила дивну картину. Справа в тому, що з вікон не видно, що відбувається на задніх дворах сусідів. Її засуджувати немає за що. Але навіть якби я пішла головним входом, то зникнення собак все одно було б моєю виною, чи не так? Треба все обміркувати: спершу я завела собак у будинок – вони почали їсти. Потім пішла собі, замкнувши двері. А, ще хотіла тишком оглянути вітальню, помітила датчики на дверях, але тоді точно замкнула двері і пішла. Тут все… занадто просто. Відчуваю, що повинна щось відповісти Елсі, проте що саме?

   — Взагалі-то я вважала, що так зручніше…Справді, Елсі, ви ж не думаєте, що я… Ну тобто навіщо мені чіпати ваших ЛуЛу?

   Жінка вагається. Не можу прочитати вираз на її обличчі.

   — Можливо тому, що вони люблять гуляти на вашому газоні і, правда, трохи його пошкодили?

   Що? Про що вона каже? Мені ніколи не доводилося чути чогось настільки безглуздого (хоча зважаючи на мою професію, це нереально). Здавалося, що ми з сусідами заприязнили, як не як, а зараз Елсі просто безпідставно звинувачує мене у настільки абсурдному дійстві. Не знаю, ну повинен бути хоча б якийсь доказ моєї правоти. Я маю його знайти, інакше не уявляю, у що перетвориться моє життя, якщо перейду дорогу цій жінці.

   — Та я б ніколи не… — глибоко вдихаю, — Гаразд, в такому разі я можу піти й попитати у сусідів, чи не бачили вони ретриверів, — намагаюся говорити спокійно.

   Спостерігаю за реакцією сусідки. Її вираз обличчя ще досі не читався. Невже вона справді вважає, що я могла якось нашкодити собакам? Якщо це не якась перевірка, то виявляється я зовсім не знаю Елсі.

   — Гадки не маю, що ти збираєшся робити, але, Стелло, я це так не залишу. Не можу повірити, що довіряла тобі. Тепер маю переконатися, чи не поцупила ти у мене ще щось з дому, — холодно промовляє вона, зникаючи за дверима.

   У мене відвисла щелепа від її слів і тону.

   Ласкаво просимо в новий район.