Розділ 5

     Я розплющую очі. Не знаю, як так вийшло. Після розставляння чергової низки речей, раптом задрімала у вітальні на дивані. Зазвичай у день я ніколи не сплю, бо решту дня проведу у лежачому положенні. В кімнаті – сутінкова темрява. По телевізору йде якесь незрозуміле відео, де чоловік з неприємним обличчям і голосом говорить щось іспанською. Думаю, кожному відома ситуація, коли вмикаєш ролик на YouTube, а через деякий час алгоритм підкидає дивний контент без жодної логіки. Це створює особливо тривожне відчуття після пробудження увечері.

   Вимикаю телевізор. Дивлюся на телефон. 20:30. Я ледь не забула, що мені треба вигуляти собак. Мені спекотно, голова йде обертом, тому заходжу у вбиральню прийняти душ. Стою перед дзеркалом. На мене глипає дівчина з довгим світло-каштановим, скуйовдженим волоссям, ніби нещодавно вийшла із річки. Срібло-зелені очі та обличчя трохи набрякли від незручного положення, в якому я заснула. Мимоволі нагадую собі, що повсюди у вбиральні ще приблизно 5 мільйонів коробок, від менших до більших. Якщо сьогодні розпакую ще бодай одну – мене знудить. Переодягаюся у зручний легкий спортивний костюм і виходжу на вулицю.

     Я майже тягнуся до дзвінка біля дверей Палмерів, відтак відсмикую руку. Дістаю ключ, дивуючись, що не забула його. Відчиняю двері, одночасно відчуваючи занепокоєння і відповідальність. Елсі знає мене не так довго, щоб довірити двох своїх улюбленців. Це на неї не схоже. Невже я за такий короткий час заслужила більше довіри, ніж будь-хто інший із сусідів на цій вулиці.

   Увійшовши в передпокій, відчуваю запах чогось приємного і солодкого. Озираюсь, в пошуках псів.

   Тихо.

   Два ретривери виходять із кухні — спершу обережно, уважно глипаючи на мене й тримаючи невелику дистанцію. Вони вже бачили мене не раз. Їхні господарі часто вигулюють їх на моєму газоні, який собаки просто обожнюють, поки ми про щось перемовлялися. Тому потім наближаються сміливіше. Я присідаю, проводжу долонею по їхніх шовковистих світло-золотистих і світло-кремових вухах. 

   — Привіт, хвостаті друзі, — тягнуся до полиці за повідком, і поки Люк (так, здається, звати золотистого) сідає біля моїх ніг, застібаю його нашийник. Луї потягнулася до моєї руки, злегка штовхаючи носом, ніби нагадуючи про себе або наказуючи поквапитись.

   — Агов, не штовхайся.

   Відтак я закінчую пристібати також Луї і підводжуся.

   — Ходімо? — Собаки весело замахали хвостами в очікуванні.

   Щойно ми вийшли на під’їзну доріжку Палмерів, Люк одразу енергійно рвонув уперед, трохи тягнучи повідок та обнюхуючи подвір’я. Луї терпляче біжить поруч, виляє хвостом, інколи підштовхує його грайливо.

   За цим дуже мило спостерігати. Вони витончені, гарної породи. Я ніколи не думала, що таке звичайне і буденне заняття, як вигул собак, настільки захопливо. На мить закрадається думка, чи не завести й мені песа, але потім пригадую, що я часто затримуюся на роботі. А тваринам потрібно багато уваги й все таке. Сусіди, думаю, серйозно ставляться до догляду за ними і профілактики їхнього здоров’я. Як казала Елсі, Люк і Луї вже достатньо дорослі особи, проте рухаються активно для свого віку.

   Ми простуємо вулицею. У вікнах починає з’являтися світло. Через кілька домів на ґанку дві постаті штовхають ногами дорожню сумку, певно, сваряться. Якийсь чоловік жбурляє її, сідає в авто і пролітає на джеті повз мене, порушуючи тишу провулку. Я ледь встигла зійти із песами на газон. 

   Хоча вже сутеніє, все одно жарко. Намагаюся не уявляти, як ці два ретривера можуть від мене втекти. А раптом вони не повністю довіряють мені. Але дивлячись на їх веселий вигляд через те, що хтось за цілий день вивів на вулицю, сумніваюся, що це можливо.

   Коли я проходжу повз будинок старенької сусідки, яку бачила лише раз біля дверей Палмерів, відчуваю, пильний погляд на собі. Поглядаю у її вікна — на них опущенні жалюзі. Однак крізь невелику щілину видніється світло. Я впевнена, що через неї вона дивиться на мене. Спостерігає. За плечима пробіг холод, всупереч моєму злегка спітнілому обличчю. Чому жінка майже ніколи не виходить зі свого будинку? Можливо, їй потрібна допомога? Я не знаю про неї нічого. Навіть ім’я. Хай там як, намагаюся не надто довго заглядати у вікна.

   Не дивуюсь, коли, щойно дійшовши до мого подвір’я, собаки тягнуть сильніше, прискорюючись. Авжеж вони – як завжди, поспішають на газон. Мій газон. Гадки не маю чим він їм так подобається, можливо, тут пишніше трава, ніж деінде. Тепер до мене дійшло, що ту ділянку землі біля гаража ришуть Люк і Луї, зараз там навіть, здається, невелика заглибина і не росте взагалі трава. Коли Елсі йде вигулювати їх, то іноді заходить до мене випити кави та потеревенити, а собаки завзято зайняті газоном. Я ніколи не розуміла, що вони там роблять.

   Сьогодні – не виняток. Тварини ретельно починають обнюхувати моє подвір’я. Кілька разів зупиняються біля живоплотів. А потім прямують до воріт гаража. Ще раз принюхуються, а далі, невідомо на яких підставах, починають разом дряпати трохи далі від попередньо витопченої ділянки. Так незабаром мій газон загрожує перетворитися на переоране поле з грудками землі повсюди: новий ландшафтний дизайн, милуйтесь. Я усміхаюся, пригадуючи, що Елсі ще просила додати трохи корму в миски, що знаходяться на кухні. Закінчивши з тим клаптиком ґрунту, вирішую обійти свій будинок та ще трохи погуляти на задньому подвір’ї, щоб виповнити мінімум у двадцять хвилин. Коли Люк і Луї, здається, нагулялися, ми проходимо через суміжний паркан, що розділяє мій будинок від Палмерів, і одразу потрапляємо на їхню кухню через задні двері.