Розділ 4

   Наступного дня десь о третій я йду до Палмерів. Не думала, що колись це скажу. Нещодавно бачила з вікна як Елсі вигулювала своїх двох ретриверів на моєму газоні, тому гадаю, що вона зараз вдома. 

   Проходячи повз Окв’ю-Лейн 17, в якому живе літня жінка, мені здається, що в одному з вікон помічаю дещо іншу людину. Я не впевнена, бо коли починаю придивлятися, жалюзі різко опускаються. Але я встигла помітити: там була точно не згорблена старенька. Либонь, приїхала її дочка абощо.

   Учора ввечері, доволі пізно, моя сусідка Елсі Палмер зателефонувала мені і попросила про невелику послугу. 

   — Ще раз привіт Стелло, — на тому кінці я почула, брязкіт льоду об склянку. — Ти не зайнята? 

   Як я можу бути не зайнята, якщо в мене по всьому будинку сотні не розпакованих коробок після переїзду?

   — Не зовсім, — відповідаю.

 — Слу-ухай. Маю до тебе прохання. Невеличке, — швидко уточнює жінка. 

   Вони із чоловіком їдуть на якесь весілля, проте зовсім забули, що їхніх ретриверів треба буде вигуляти. В обід це зробила Елсі, а ввечері – маю я. Ну я погодилася. Не те щоб до кінця розуміла як це робити, але собаки, здається, знають куди їм треба, тож просто йдеш за ними. Думаю, труднощів не виникне.

   Гаразд, мій будинок не такий ефектний як у сусідів, на відміну від мого, їхній відремонтований зсередини. Втім це не означає, що у моєму неможливо жити, як недавно зазначила Елсі. Але гадаю, це був підкол, адже більшість домів на цій вулиці зведені приблизно в один час. Деякі просторніше, проте однаково мають старий фасад, охайні паркани, підстрижений живопліт, газон і заднє подвір’я.

   — Стелло, — на Елсі хатній костюм оверсайз, а білий рушник, ослабло закутаний на волоссі, — ти саме вчасно, бо я планувала йти у душ. Ось, — вона простягає мені ключ від їхнього будинку. — Раніше семи-восьми можна не виходити. 

   — Зрозуміла, — кивнула я, намагаючись усміхнутися. Ми стоїмо у їхніх дверях саме навпроти сонця і моя спина починає добряче пекти.

   — Дякую, ти – просто знахідка, — жваво каже Елсі. — Ти ж знаєш Люк і Луї вже достатньо дорослі, тому їх необхідно вигулювати щонайменше двадцять-тридцять хвилин на день, а зранку через брак часу вийшло лише десять.

   — Гаразд-гаразд, — я ще раз кивнула.

   — Тож, побачимось — кидає вона, показуючи бездоганні зуби та додає: — І обов’язково віддячимо.

   Ага. Достатньо того, що я сама пішла по їхні ключі. Люблю допомагати людям, це, власне, моя робота, але не тоді, коли поводяться так нахабно. Її чоловік – Брок махає мені, сидячи досі у боксерах на дивані у вітальні перед телевізором на повну гучність. Вони явно нікуди не поспішають. Принаймні могли залишити ключі у себе під ковриком.

   Хай там як, повертаюся до себе додому. Підійшовши до дверей, моє око вихоплює щось на газоні біля гаражу. По всьому подвір’ї трава густа та зелена, охайно підстрижена. Проте тільки зараз помічаю щось дивне на ній – точніше, її відсутність. На невеликій ділянці біля воріт гаражу нічого не росло. Ба більше, земля там якась подряпана і рищена. Я ніколи не зауважувала цього. Не придивлялася до цього клаптика ґрунту. Але зараз стало цікаво, чому так?