Розділ 2

   Оскільки у мене вдома більше не залишилося ніяких продуктів, а сьогодні ще й субота, по обіді я їду до супермаркету. До того ж, варто провітрити кухню від духоти. Не те щоб мені хотілося запіканки, але сир і макарони потрібні у чистому вигляді. Ще – деякі мийні засоби, які забрала помічниця (виявилося вони належали їй, а я ними користувалася).

   Як я вже сказала, сьогодні вихідний, тому мені доводиться трохи покружляти на стоянці, щоб знайти вільне місце — і так, щоб не йти п’ять кілометрів із пакетами до машини.

   Дивлюся на вміст свого кошика. У ньому лежать пара зелених пляшечок і трохи різної їжі. Вирішую додати ще якихось снеків, заморожений сендвіч та арахісової пасти. Потім докладаю зелені, броколі і авокадо. Я не фанатка правильного харчування, проте маю замаскувати попередні свої покупки.

   Йду до експрес–каси, стаючи в чергу за одним чоловіком, у якого під пахвами темні кола від спеки.

   Не зрозумійте мене неправильно, але стоячи біля каси, відчуваю чийсь погляд — можливо, бо почула своє ім’я.

   Повертаюся. Бачу свою нову сусідку Елсі Палмер. Її будинок знаходиться ліворуч від мого. Вона усміхається і махає мені, наближаючись також до кас, а ще – котить кошик, ущент напханим собачим кормом у великих пакетах. На ній вишуканий білий брючний костюм, що підкреслює її статуру і разюче контрастує з моїми простенькими блакитними джинсами в парі з футболкою. Здається, я вже давно не бачила Елсі. Перше, що кидається в очі – це темні корені на бездоганному платиновому волоссі.

   — Стелло! Як ти? — питає вона. 

   Як ти. Два найнепотрібніші слова. Нікому насправді не цікаво як у тебе справи.

   — Та…

   — Ох, — сміється жінка. Їй десь за сорок і біля глибоко посаджених зелених очей з’являються зморшки. — Ти справді купуєш арахісову пасту?

   Витріщаюсь на неї.

   — Перепрошую? 

   Вона здивувалася так, ніби я купую вітаміни для вагітних.

   — Ти ж знаєш скільки там цукру і трансжирів? Без образ, але зайві калорії тобі не підуть на користь. 

   Я опускаю голову на свій живіт. Той – плоский. Гаразд, майже плоский. Та не розумію, чим він її не влаштовує, тож знизую плечима.

   — Так, я знаю, — кажу, — тому буду потроху намазувати на снеки, а не їсти з банки.

   Певно, Елсі зараз помре. Вочевидь, вона не споживає швидких вуглеводів.

   — Отже, ти сьогодні не працюєш? — питає вона. — Просто я бачила як сьогодні зранку до тебе увійшла якась пані, а двері відчинила своїм ключем. Це, мабуть, твоя мама? Я погано роздивилася…

   Від цих слів спиною пробігає холод. Авжеж, з вікна Палмерів відкривається чудовий вид на мій дім. На мої двері.

   Не хочу розповідати усі подробиці, адже вони їй не потрібні, тому відповідаю:

   — Це попередня мешканка 16 будинку. Сказала, що забула деякі свої речі. Раніше не могла повернутися.

   Елсі округлює на мене свої зелені очі.

   — Наскільки я знаю, у твоєму будинку на Окв’ю-Лейн 16 ніхто не жив вже пару років. До того ж, ти бачила його стан? — додає, вигинаючи брову.

   Поки я збираюся пояснити їй, що вона заплуталася у плітках, доходить моя черга на касі. 

     Мушу відволіктися.