Глава 5 – Софія

– Ти збираєшся віддати це сьогодні чи дочекаєшся наступного фестивалю?

Я не підняла голови, а погляд усе ще ковзав по друкованих літерах.

– Перевіряю.

– Ти перевіряла п’ять хвилин тому, – не вгамовувалася Лера.

– За п’ять хвилин багато що могло змінитися.

– Наприклад?

Я перегорнула першу сторінку.

– Не знаю, – мимоволі знизала плечима.

Лера стала поруч і зазирнула мені через плече. Я одразу ж трохи відсунула папку.

– Не заважай.

– Софіє, там двадцять три сторінки, – закотила очі подруга. – Навіть якщо всередині раптом завелася друкарська помилка, вона вже стала частиною екосистеми й заслуговує жити.

Я подивилася на неї.

– Саме тому твої роботи завжди здаються в останню хвилину.

– Мої роботи здаються в останню хвилину тому, що до останньої хвилини я вірю в диво.

– Яке? – нарешті відірвала погляд від паперів і подивилася на неї.

– Що викладач скасує завдання, – губи дівчини вигнулися в усмішці.

Я похитала головою й знову подивилася на титульну сторінку: назва, прізвище, курс, напрям, план роботи – усе було на місці. Далі йшов опис проєкту, приклад матеріалу, невелика добірка статистики й попередній план. Учора ввечері ідея все-таки з’явилася не раптово, радше вона весь цей час була десь поруч, а я просто не помічала. Про студентів, які щодня витрачають по кілька годин лише на те, щоб дістатися до університету й назад.

Ще тиждень тому я сама була однією з них. Дві години вранці. Іноді майже стільки ж увечері: автобуси, пересадки, затори, узимку – темно й холодно, влітку – спекотно й душно. І весь цей час чомусь вважався чимось абсолютно нормальним. На першій зустрічі з викладачем я збиралася уточнити, чи можна зробити не просто один текст, а невеликий цикл матеріалів: поговорити зі студентами з різних районів, порівняти маршрути, порахувати витрати на транспорт, дізнатися, чи впливає довга дорога на відвідуваність і успішність. Мені подобалася ця ідея. Настільки, що я вчора двічі вставала з ліжка, тому що згадувала ще щось, що можна додати. І тепер тримала папку в руках так, ніби від того, наскільки ідеально стоятиме кома на шостій сторінці, залежала моя подальша кар’єра.

Лера простягнула руку. Я миттєво притиснула папку до грудей.

– Навіть не думай, – прошипіла майже злісно.

– Я хотіла допомогти, – прибрала руку.

– Ти хотіла віднести її замість мене.

– Саме так, – кивнула. – Це й називається допомогою.

– Я сама.

– Тоді йди.

Я подивилася на двері кабінету, потім на папку. Лера важко зітхнула.

– Ти боїшся? – трохи нахилила голову набік Лера.

– Ні.

– Брешеш.

– Я не боюся, – трохи прикусила нижню губу.

– Тоді чому ми стоїмо в коридорі вже вісім хвилин? – схрестила руки на грудях Лера.

Мені хотілося заперечити, але не знайшлося жодних слів. Я знову подивилася на двері. Насправді страшно не було. Ну, можливо, тільки трохи. Просто поки проєкт був у мене, його ще можна було виправити. Переписати речення. Змінити назву. Додати джерело. Прибрати джерело. Взагалі передумати брати участь. Після того як я віддам папку викладачеві, усе. Проєкт перестане належати тільки мені. Його читатимуть. Оцінюватимуть. Порівнюватимуть з іншими й цілком можуть вирішити, що він абсолютно звичайний. Мені це не подобалося.

– Софіє, – знову покликала мене Лера.

– Що?

– Іди, – трохи підштовхнула подругу до дверей.

Я глибоко вдихнула.

– Добре.

– Нарешті, – задоволено стиснула кулачки Лера.

– Тільки якщо через десять хвилин я не вийду…

– Мені рятувати тебе з криками: куди ви поділи мою подругу? – неголосно засміялася.

Кутики моїх губ трохи смикнулися, тому що в мене не було сумнівів у тому, що Лера саме так і вчинить.

– Взагалі я хотіла сказати, що тоді можеш іти на суші без мене, але твій варіант куди прикольніший.

– Та як ти могла так про мене подумати! – обурилася подруга. – Без тебе суші будуть не такими смачними.

Підморгнула мені й знову підштовхнула до дверей. Зібравшись із духом, я все-таки постукала й після дозволу увійти з того боку, відчинила двері й зайшла всередину.

Через сім хвилин я знову вийшла в коридор, але вже без папки. Лера сиділа на підвіконні й гортала телефон. Побачивши мене, підняла голову.

– Ну?

Я мовчки зупинилася перед нею.

– Взяли? – знову запитала вона, і я кивнула у відповідь. – Усе нормально? Ти чому виглядаєш так, ніби залишила дитину в дитячому садку в перший день?

– Тепер я нічого не можу виправити, – майже прошепотіла я.