Глава 4 – Марк

– Побачимося, Коваль.

– Ти в курсі, що в мене є ім’я?!

Я усміхнувся, навіть не обертаючись. До корпусу радіостудії залишалося пройти через внутрішній двір університету й піднятися на другий поверх. Я встиг зробити рівно двадцять кроків, перш ніж хтось плеснув мене по плечу.

– Ворон.

Я повернувся. Даня стояв поруч із паперовим стаканчиком кави й виразом обличчя людини, яка вже надто довго перебувала серед людей.

– Ти сьогодні якийсь задоволений.

– І тобі доброго ранку, – я весело усміхнувся.

– Уже майже десята.

– Для мене до обіду все ранок.

Ми пішли до корпусу разом. Даня навчався зі мною на одному курсі й був одним із тих людей, з якими дружба з’явилася абсолютно випадково. На першому курсі нас поставили робити спільне інтерв’ю, а через дві години ми посварилися через запитання. Через три — через монтаж. Через чотири пішли пити каву й чомусь відтоді практично не переставали спілкуватися.

– То чого шкіришся? – повторив він.

– Я завжди такий.

– Ні, – Даня зробив ковток кави. – Це через дівчину?

Я подивився на нього.

– Чому одразу через дівчину?

Він одразу пожвавився.

– Тобто дівчина все-таки є.

– Немає ніякої дівчини.

– Ти буквально щойно йшов поруч із дівчиною.

– В університеті справді зустрічаються жінки, – розвів я руками.

– Причому одна конкретна хвилин десять ішла поруч із тобою, – підмітив Даня.

– Ми живемо в одному будинку й навчаємося тут, – відповів не подумавши, і, можливо, це була моя найбільша помилка.

Даня різко зупинився. Я пройшов ще пару кроків, потім теж зупинився й повернувся до нього, усвідомлюючи, що подібна інформація надто його шокувала.

– Повтори.

– Ми навчаємося тут, – повторив я.

– До цього.

– Ми живемо в одному будинку. Точніше в одній квартирі, тому що господар двічі здав її.

Його брови повільно піднялися.

– Тобто ти знімаєш квартиру три дні й уже живеш із дівчиною.

Даня підійшов до мене ближче.

– Я не «живу з дівчиною», – насупившись відповів.

– Ти живеш із дівчиною.

– Вона моя сусідка.

– Це буквально визначення.

– Контекст зовсім інший.

– Як її звати?

Я замовк на кілька секунд, а потім усе-таки відповів:

– Софія.

– А прізвище в неї яке?

– Коваль.

Даня знову завис на кілька секунд, ніби в нього в голові був список усіх дівчат університету й він намагався знайти в цьому списку ту, яку я назвав.

– Ні, – протягнув він здивовано. – Та сама Софія Коваль?

– Дивлячись яку саме ти маєш на увазі, – не зміг стримати усмішку.

– Яка на семінарі пояснювала, що твій ефір існує виключно заради твого его.

– Вона висловилася трохи культурніше.

– Та сама?! – Даня подивився кудись угору, потім на мене, а потім собі під ноги. – Я починаю вірити в долю, або ж у боже покарання.

– Не починай.

Ми зайшли в корпус і почали підніматися сходами.

– Вона вже знає, що ти бачив запис? – допивши свою каву, Даня викинув стаканчик у найближчий смітник.

– Знає. Сьогодні вранці обговорили.

– І ви обоє живі? – усміхнувся він.

– Як бачиш, – знизав я плечима.

Даня похитав головою.

– Даю тиждень.

– На що? – з нерозумінням подивився на нього.

– До вбивства.

– Дай вгадаю. Ти поставиш на Софію?

– Ну звісно! – Даня приобійняв мене за плече. – Я чув її на семінарі, і її аргументи звучать дуууже переконливо!

Він засміявся, а я лише похитав головою. Ми вже дійшли туди, куди потрібно було. Університетська радіостудія займала дві невеликі кімнати в кінці коридору. Перша була самою студією: два мікрофони, пульт, комп’ютер, монітор, стіна, обклеєна акустичними панелями, і червона лампа ON AIR над дверима. У другій кімнаті стояв старий диван, ще один комп’ютер для монтажу й шафа, у якій якимось чином роками накопичувалися дроти, батарейки, зламані навушники й речі, призначення яких ніхто вже не пам’ятав. Лена сиділа за комп’ютером. Побачивши мене, вона зняла один навушник.

– Нарешті, – вона подивилася на настінний годинник. – Ти обіцяв після другої пари.

– Так вона закінчилася сім хвилин тому, – я кинув рюкзак біля дивана.