Глава 3 – Софія

Перший ранок самостійного життя почався з того, що я хвилин п’ять не могла зрозуміти, де перебуваю. Мій погляд був спрямований на незнайому стелю, а потім перейшов на коробки біля стіни, на стопку книг, яку вчора не встигла розібрати. І в пам’яті спливали моменти вчорашнього переїзду: квартира, сковорідка і Марк Ворон.

Я знову заплющила очі. Останній пункт можна було й не згадувати. Телефон на тумбочці показував сьому двадцять три. Першу пару поставили на дев’яту, до університету звідси справді було близько п’ятнадцяти хвилин пішки, а значить, уперше за останній рік мені не потрібно було виходити з дому тоді, коли нормальні люди ще тільки вирішували, чи варто відкривати друге око. Це була прекрасна перевага самостійного життя.

Я потягнулася під ковдрою і могла дозволити собі лежати мінімум до восьмої. За стіною щось упало. Я завмерла, прислухалася й почула приглушений чоловічий голос за стіною:

– Та де ти… – почувся ще якийсь шурхіт. – Серйозно?

Втупившись у стіну, спробувала знову переварити той факт, що в моєму самостійному житті з’явився сусід. З хвилину я ще намагалася переконати себе, що зможу заснути назад, але після чергового стуку здалася. Відкинула ковдру вбік і піднялася на ноги.

– Вісім хвилин, – невдоволено бурчала собі під ніс. – Я втратила вісім законних хвилин сну.

З кімнати я вийшла в домашніх штанах і футболці, дорогою зібравши волосся у хвіст. На кухні нікого не було. Зате з коридору долинали звуки пошуку чогось явно життєво важливого. Марк з’явився через кілька секунд. Учора я бачила його спочатку після душу, потім за мікрофоном, а ввечері — цілком бадьорою й здатною жартувати людиною. Ранковий Марк Ворон виявився окремим біологічним видом. Волосся стирчало в різні боки сильніше, ніж зазвичай. На ньому була темна футболка й спортивні штани, а вираз обличчя говорив, що душа поки не приєдналася до тіла. Він пройшов повз мене. А потім несподівано повернувся на два кроки назад і швидко кинув:

– Доброго ранку.

– Доброго, – кивнула йому.

Марк відкрив одну кухонну шафку, закрив її й відкрив іншу.

– Ти щось загубив? – уже навіть трохи занепокоїлася я.

– Телефон.

Я машинально подивилася на його праву руку. Марк простежив за моїм поглядом і побачив у своїй руці той самий телефон, який із таким завзяттям шукав по квартирі. Він повільно підняв його на рівень своїх очей, а потім важко зітхнув і потер очі іншою рукою.

– Я ще не прокинувся, – втомлено майже прошепотів він.

Мені потрібно було докласти зусиль, щоб не засміятися вголос. Навіть прикрила однією рукою рот, щоб він не звернув уваги на мою усмішку. Ми пройшли на кухню, де Марк сів за стіл і закрив обличчя долонями. Я відвернулася до чайника, вирішивши зробити собі чай, щоб остаточно прокинутися. Учора ця людина мовила таким упевненим голосом, ніби особисто контролювала обертання Землі. Сьогодні ж не могла знайти предмет, який тримала в руці, і це жахливо мене веселило.

– Кава є? – запитав Марк.

Я налила воду в чайник. Відкривши шухляду, з якої Марк учора брав каву, я побачила лише порожню банку, яку взяла в руки й показала йому.

– Значить, немає, – промовив він так, ніби це був кінець світу.

– Це «тобі варто купити каву», – я викинула порожню банку в смітник.

Дістала чай і чашку для себе. Марк нарешті підняв голову й подивився на мене.

– Ти завжди встаєш така бадьора?

– Хіба я бадьора? – кинула на нього погляд через плече.

– Ти вже складаєш повноцінні речення.

– Це доволі низька планка для поняття бадьорості.

– Для восьмої ранку саме те.

Хлопець піднявся з-за столу й узявся лазити по кухонних шафках. І в одній із них йому все-таки пощастило знайти залишки кави. І відсутність порядку в шухлядах здивувала. Потрібно було знайти час на вихідних і все переглянути, знайти для кожної речі на кухні своє місце, щоб потім так не шукати по всіх шухлядах.

Поки ми мовчки займалися сніданком, мені навіть почало здаватися, що спільне проживання, можливо, буде терпимим. Зрештою, нам не обов’язково постійно розмовляти. Ми можемо просто існувати в одній квартирі. Кожен займатися своїми справами й не заважати одне одному. Через кілька днів питання з житлом вирішиться, і вся ця історія залишиться смішним спогадом. Я поклала на тарілку два тости.

– До речі, – несподівано перервав тишу Марк. – Ти вчора здивовано запитала, чи радіо ще існує.

Я підняла на нього погляд і насупилася, намагаючись зрозуміти, до чого він веде.

– І я перед сном задумався: ти завжди настільки тепло ставилася до студентського радіо чи мені особливо пощастило?

– У сенсі? – здивувалася.

Марк заварив собі каву й підніс чашку до носа, вдихнув кавовий аромат і на кілька секунд задоволено прикрив очі. А потім знову подивився на мене.

– Весняний семінар зі студентських медіа.

Моя рука завмерла над тарілкою, і пам’ять послужливо підкинула спогади про мою лекцію про радіо. Я відвернулася й спробувала зробити вигляд, що не розумію, про що він говорить: