Глава 2 – Марк

За три дні життя в цій квартирі я встиг звикнути до тиші, але сьогодні тиша закінчилася. Її звали Софія Коваль, і під час першої зустрічі вона тримала в руках сковорідку. Я сидів перед ноутбуком, повільно обертаючи ручку між пальцями, і дивився на стіну навпроти. Точніше, на двері. За ними вже хвилин двадцять щось відбувалося: спочатку гриміли ящики, потім рухався стілець, щось упало, а після настала тиша. Секунд на десять. І все почалося заново.

Схоже, Софія вирішила за один вечір перетворити кімнату, в яку увійшла дві години тому, на місце, де збиралася жити наступні років десять. У принципі, я не дивувався. Вона виглядала саме як людина, яка заздалегідь знає, де у квартирі мають лежати запасні батарейки. Я усміхнувся й знову подивився на аркуш, що лежав біля ноутбука.

ПРАВИЛА СПІЛЬНОГО ПРОЖИВАННЯ

Написано рівними друкованими літерами. Нижче – чотири пункти. Мій п’ятий був закреслений двічі. Я спробував відновити його ручкою.

5. Не нападати на сусіда зі сковорідкою.

Якщо вже ми збиралися жити разом, потрібно було хоча б встановити розумні межі. За стіною знову щось стукнуло.

– Усе нормально? – голосно запитав я.

Тиша, а потім приглушене:

– Так!

Подивився на годинник. Без семи дев’ять. Час було працювати. Я відклав ручку й присунув до себе мікрофон. Взагалі-то в університетської радіостанції була цілком нормальна студія. Маленька, задушлива, з двома мікрофонами, пультом, старим диваном і кондиціонером, який видавав більше звуків, ніж деякі наші ведучі. Більшість ефірів ішла звідти: денні новини, інтерв’ю, музичні програми. Усі ці прекрасні передачі, які доводили викладачам, що гроші на радіостанцію виділяються не дарма.

Мій же вечірній ефір був трохи іншим. Він виходив тільки онлайн і починався тоді, коли половина університету вже розходилася по гуртожитках, квартирах і барах. Минулого року я достатньо довго діставав керівника станції, щоб мені дозволили вести його віддалено. За умови, що куплю нормальний мікрофон, налаштую звук і не влаштую пожежу. І не скажу в ефірі нічого, за що університету доведеться офіційно вибачатися. Останній пункт ми трактували доволі вільно.

Я надягнув навушники й відкрив програму для ефіру. Кілька разів перевірив рівень звуку й подивився на двері Софії. У квартирі справді стало якось… інакше. Три дні тому я в’їхав сюди з однією сумкою, коробкою техніки й упевненістю, що найближчий рік проживу один. Це був практично ідеальний варіант. До університету п’ятнадцять хвилин пішки. Кав’ярня під боком. Дві кімнати, одну з яких я збирався перетворити на суміш кабінету й складу речей, які шкода викинути. Ніхто не питає, куди я йду. Ніхто не бурчить через музику. Ніхто не складає правила.

А сьогодні я вийшов із душу й виявив дівчину з виразом обличчя людини, яка вже подумки складала заяву в поліцію. І сковорідка в усій цій історії все ще була найкращою частиною.

Я натиснув кнопку підключення. На екрані з’явився таймер: до ефіру залишалося двадцять секунд. Мої пальці почали ритмічно постукувати по столу, відраховуючи час до початку. Чомусь згадав її обличчя, коли вона побачила мій договір. Спочатку недовіра, потім роздратування і далі майже паніка, яку вона з усіх сил намагалася сховати. Софія взагалі справляла враження людини, яка радше самостійно загасить палаючий будинок, ніж зізнається комусь, що їй страшно.

На екрані загорілося: 10. Я поправив навушники. 7. Видихнув. Усі думки про квартиру зникли самі собою. Так відбувалося завжди. Перед ефіром можна було думати про що завгодно: гроші, іспити, про те, що за стіною раптово живе абсолютно незнайома дівчина. Але варто було загорітися червоній крапці, і все ставало простіше.

ON AIR

Я увімкнув заставку. Дочекався останніх акордів і присунувся до мікрофона.

– Добрий вечір усім, хто знову вирішив, що сон переоцінений, і всім, хто просто зараз намагається закінчити роботу, яку потрібно було здати ще вчора, – я усміхнувся. – Ви слухаєте вечірній ефір університетського радіо. З вами ваш улюблений ведучий Марк, і найближчі дві години я вдаватиму, що точно знаю, чим займаюся.

На екрані побігли перші повідомлення:

«Марк, ти вчора обіцяв новий плейлист».

«Чому знову без гостей?»

«Передай привіт третьому гуртожитку!»

«Улюблений ведучий — це дуже самовпевнено».

Я прочитав останнє.

– Хтось написав, що називати себе улюбленим ведучим самовпевнено. Згоден. Тому пропоную компроміс: ваш помірно прийнятний ведучий Марк.

У чаті з’явилися смайлики, що сміються. Я запустив перший трек і на три хвилини вимкнув мікрофон. Потягнувся за кружкою й виявив, що вона була порожня. Сьогодні кава безперечно була надто затребуваною, ніж зазвичай. У двері неголосно постукали, і я зняв один навушник.

– Так?

Двері прочинилися, і з-за них з’явилася Софія. Волосся вона тепер зібрала крабиком, на ній була величезна домашня футболка, і виглядала вона значно менш небезпечно, ніж кілька годин тому. Хоча хмурилася все так само.