Сусід поза ефіром

Глава 1 – Софія

– Твоя кухня ідеально підійде для вечірки. Там стільки місця! – радісний голос дівчини дзвінко пролунав біля вуха.

Я перехопила телефон іншою рукою й міцніше стиснула ручку валізи.

– Ми не будемо влаштовувати вечірки, – не знаю, вкотре вже повторила я за останні пів години.

– Ти ще навіть не заїхала, а вже стала нудною господинею квартири, – навіть не бачачи подругу, могла уявити, як вона невдоволено надула губи.

– Я була нудною задовго до квартири.

– Нуу…

Я закотила очі, хоча Лера все одно не могла цього побачити. Валіза знову застрягла колесом між двома плитками тротуару. Я смикнула її на себе трохи сильніше, ніж було потрібно, і ледь не врізалася в літнього чоловіка, який якраз виходив із маленького продуктового магазину.

– Вибачте, – швидко пробурмотіла.

Він подивився спочатку на мене, потім на величезну валізу, рюкзак за спиною і пакет із супермаркету в руці й зітхнув із таким розумінням, ніби одразу визначив діагноз: студентка переїжджає. Я нарешті звільнила колесо й продовжила шлях. До будинку ще залишалося метрів сто.

– Я серйозно, – продовжувала Лера. – Ти розумієш, скільки можливостей відкриває квартира без батьків?

– Можливість самостійно платити комуналку? – із самоіронією відповіла їй.

– Софія.

– Можливість виявити, що продукти самі себе в холодильнику не створюють? – продовжувала я.

– Софія!

Я усміхнулася.

– Гаразд. Які саме можливості?

На іншому кінці пролунав такий важкий зітх, ніби пояснювати мені очевидні речі було важким хрестом, який Лера змушена нести останні кілька років.

– По-перше, я зможу залишатися в тебе після вечірок.

– Яких не буде, – нагадала їй.

– Після чужих вечірок.

– Уже реалістичніше, – згідно кивнула, хоча вона цього й не побачила.

– По-друге, можемо влаштовувати нічні перегляди фільмів. По-третє, у твоєму житті нарешті з’являться чоловіки.

Я різко зупинилася й без краплі жарту промовила:

– До побачення.

– Ні! Стій! – запанікувала подруга по той бік телефону.

Я не скинула дзвінок.

– У мене попереду другий курс, – сказала я, знову потягнувши валізу. – У мене купа предметів, практика, студентська газета і плани нарешті нормально зібрати портфоліо. Мені зараз точно не до чоловіків.

– Саме це зазвичай говорять дівчата за п’ять хвилин до появи чоловіка, – Лера хмикнула.

– Ти надто багато читаєш романів.

– А ти надто мало.

– Я вчуся на журналістиці. Я постійно читаю, – прозвучало з моїх уст як виправдання.

– Статті про міську інфраструктуру не рахуються.

– Це була хороша стаття.

– Там було п’ять сторінок про сміттєві баки, – якби Лера була поруч, вона б точно подивилася на мене як на божевільну.

– Тому що сміттєва реформа міста провалилася.

– Знаєш, я зараз раптом зрозуміла, чому в тебе немає хлопця.

Я мимоволі розсміялася.

– Дякую за підтримку, подруго.

Попереду нарешті з’явився мій будинок. Я одразу впізнала його за фотографіями. П’ять поверхів, світло-сірий фасад, місцями вже такий, що потребує ремонту, вузькі балкони з металевими огорожами й невелика кав’ярня на першому поверсі сусідньої будівлі. Перед під’їздом росли два великі дерева, гілки яких майже закривали вікна другого поверху. Нічого розкішного. І все ж, дивлячись на нього, я відчула дивне тепло десь під ребрами. Мій будинок. Ну, технічно не мій. Але це моя орендована квартира в будинку, що належить абсолютно незнайомим людям, за яку я щомісяця віддаватиму непристойно велику частину своїх грошей. Але зараз ця деталь значення не мала.

– Я вже прийшла, – повідомила подрузі.

– Покажи! – пожвавішала Лера з новою силою.

– Як?

– Через відеодзвінок, бабусю, – посміялася подруга.

Відірвавши телефон від вуха, я перемкнула камеру й повільно провела телефоном знизу вгору.

– Симпатично, – озвучила свій вердикт Лера.

– Ти казала, що він виглядає як колишній гуртожиток для бухгалтерів, – нагадала їй.

– На фотографіях було гірше, – швидко виправдалася й спробувала змінити тему: – а який поверх у тебе?

– Третій.

– Ідеально.

– Чому?

– Якщо зламається ліфт, не помреш.