Розділ 25

Копаючи камінці, я топала в найближчий продуктовий і думала про дивну поведінку сусіда. Що за муха його вкусила? Просив поводитися по-дорослому, а сам який, га?! Ще й Авдієвського приплів якогось чорта. Може, просто втомився? Важкий день, робота зі складними підлітками, схожими на мене, чи навіть гіршими. Але це не привід зриватися на варениках. Вони ж йому нічого поганого не зробили…

Доки шукала сир по магазинах, вибирала картоплю в супермаркеті та роздумувала, — чи не взяти чого солоденького на десерт, злість на Ворона трохи притупилася. Тому гігантські пакети я волокла вже з усмішкою від вуха до вуха, уявляючи собі вечір, проведений із смаколиками.

Коли доповзла до квартири та зупинилася, вирішуючи, куди примостити пакети, щоб дістати ключ, двері самі відчинилися, і Марк пробурчав:

— Не могла подзвонити чи що?! Я б допоміг донести.

І, відібравши в мене важку ношу, зник всередині квартири.

— А в мене й номера нема… — встигла лиш пробурмотіти, проводжаючи його здивованим поглядом.

* * *

Стояла над каструлею з паруючими варениками, які з горем пополам все ж приготувала, і відчувала себе якоюсь… нещасною. Після цілої години стояння в одній позі, ліпки неслухняного тіста, їсти не дуже вже й хотілося. А Ворон, як тільки заніс пакети, знову зачинився в своїй кімнаті і з тих пір на очі не показувався.

Може, покликати його? Чи занести тарілку просто в лігвище? Напевне вижене…. Ще й накричить, що їжу з кухні винесла. З нього станеться. Але й залишити свій кулінарний шедевр без уваги не можу! Заради чого я тут спину гнула стільки часу? Могла б просто омлет собі збовтати і піти спати!

Рішуче кивнула, накрила каструлю кришкою і залишивши так, пішла шукати сусіда. Не захоче їсти, силоміць змушу. Прив’яжу до стільця і буду годувати!

Мозок із готовністю підкинув мені картинку, як напівоголений Ворон, зі зв’язаними за спиною руками, сидить на стільці, а я верхи на ньому з каструлею в руках. Занурюю вареник у сметану, підношу до його губ… Білий соус капає йому на підборіддя, і я нахиляюся, аби злизати білу краплю…

Здригнувшись, замахала рукою перед обличчям, щоб відігнати ці дивні фантазії, від яких аж живіт скрутило, і ледь не врізалася в одвірок. Хух, боже, що за марення!

Прочинивши двері до вітальні, з побоюванням встромила носа всередину. Роззирнулася. Кімната виглядала так само, як і в останній мій візит, тільки ноутбук тепер стояв на столику, а поряд із моїм книжковим стелажем знайшла своє місце та сама валіза, винуватиця нічної пригоди з телефоном і підбитим оком. Невеличкої тумбочки сусіду явно не вистачало, тому більшість речей нагромаджувалося на стільці.

Захопившись розгляданням периметру (а то всі попередні рази було зовсім не до того), зовсім забула про Марка, доки погляд не зупинився на дивані. Ворон, закинувши мускулисту руку за голову, спокійно собі посапував. Його біла футболка задерлася, і при кожному вдиху, демонструвала темну доріжку, що ховалася під резинку спортивних штанів.

Не звертаючи уваги на тривожні верески здорового глузду, я підкралася до дивану та присіла на сам краєчок. Тепер і будити не хочеться. Уві сні виглядає вже не таким строгим, брови розслаблені, морщинка розгладилася. І виглядає майже як мій ровесник.

Примружившись, схилила голову на бік. Він що, побрився, доки я по магазинах гасала? Я вже так звикла до брутальної щетини… Але це мужнє підборіддя з ледь помітною ямочкою просто… зачаровувало. І губи ніби стали чіткішими, та ще більш гіпнотичними.

Не помітила, як пальці самі потягнулися до чоловічого обличчя. Лиш здригнулася від дотику до теплої шкіри. І завмерла, до смерті налякана власною сміливістю. Що ж я вробляю?

Та забирати руку не хотілося, тільки б не розбудити. Серце в грудях аж вібрувало від хвилювання, розносячи кров по венах так швидко, аж стало жарко, доки я намагалася зрозуміти, як вчинити. Кисть затремтіла, і пальці ковзнули на шию. Я вся вкрилася мурахами від усвідомлення своїх дій, і майже одразу відсмикнула руку. Але надто пізно..

Долоню перехопили в повітрі та притягнули назад, доки сильна рука, обхопивши за талію, перевертала мене в повітрі. Зажмурившись від жаху та не встигнувши навіть пискнути, я опинилася знизу, притиснута Вороном до дивана.

— В тебе, я бачу, з’явилася дурнувата звичка підкрадатися, доки я сплю, — хрипким від сну голосом, мовив чоловік.

— В-вареники… там, і все, — вичавила я перелякано, червоніючи під похмурим поглядом.

Чому я відчуваю себе Червоною Шапочкою, що вирішила пригостити вовка пиріжками…

— Не їж мене, сірий вовк… — тихо пробурмотіла. — Краще це… вареників, з картоплею…

— А якщо я не хочу вареників? — примружившись, спитав Ворон строгим голосом.

Я глитнула і, вчепившись в його футболку пальцями, видихнула:

— Добре…

А тоді, припіднявшись, губами притислася до його губ, розтулених від здивування.