Розділ 23

Не встигла я відійти від нервового перенапруження після першої пари, як сталося ще дещо дивне, дорогою на лекцію з «Теорії літератури».

— Чекай, Саш! — крикнули позаду, а за мить мене ледь не зніс Авдієвський, коли я різко загальмувала, обертаючись.

— Вбити мене вирішив? — пробурчала я, відпихаючи його загребущі руки, що схопили мене за талію під час зіткнення.

— Пробач, — ні крапельки не знітившись, нахабно всміхнувся Микита. — Слухай, ти до семінару в Гурської готувалася? Робила конспект?

Я закотила очі та скинула з плеча рюкзак. Намацавши всередині зошит, розгорнула на потрібній сторінці та простягнула одногрупнику.

— Ні-ні, ти потримай, а я сфоткаю.

Розправивши, повернула зошит до Кіта, доки той вмикав камеру на телефоні. Довелося прикусити язика, щоб не почати бурчати, як наша староста: «Пишеш цілу ніч, шукаєш інформацію, стараєшся, а вони вже настільки розлінилися, що й списати нормально не можуть!». Щоправда, і я не завжди користуюся древнім методом листка та ручки. Тільки на парах у Гурської. Зловредна жіночка обожнює збирати зошити на перевірку після семінарів. А потім ще й червоною ручкою там все покреслити. Відчуваєш себе опісля, наче присоромлена семикласниця.

Доки я витала в своїх роздумах, Авдієвський зосереджено фотографував конспект. Клац, клац, перегорнув сторінку, клац, клац, і знову. А тоді раптом підняв смартфон надто вертикально і ледь не осліпив мене спалахом.

— Ай! Ти що робиш?! — вигукнула, скривившись. — Зошит нижче.

— А це мені на пам’ять, — нахабно заявив Кіт, розглядаючи екран.

— Ну, дзуськи!

Кинувши зошит назад до рюкзака, простягнула руку до айфона одногрупника, але той зреагував швидше, підіймаючи його над головою та насмішкувато хитаючи головою.

— Видали негайно!

Я підскочила до нього, схопила за грудки та затрусила, як грушу. Тільки плоди від такого б уже попадали, а телефон, стиснутий чіпкими пальцями, навіть не висковзнув. Авдієвський, регочучи, обхопив мене рукою і, користуючись ситуацією, спробував облапати, за що отримав долонею просто в лоб. І засміявся ще голосніше, доки я розлючено сопіла.

— І що це тут відбувається?

Гучний, загрозливий голос Ворона змусив мене завмерти із піднятою рукою та занесеною для удару по дзвіниці Авдієвського ногою. Сам Кіт, спокійніший за найспокійнішого удава, ліниво глянув на викладача і глузливо видав:

— У-у-у, наш Северус Снейп прийшов.

Я подумки застогнала. Авдієвський, ти дурень. Майже мертвий дурень…

Але відповідь Марка вразила мене ще більше. Чоловік підняв брову та з кривою посмішкою мовив:

— Професор Снейп, Авдієвський. Десять балів зі Слизерину.

І, окинувши наостанок нас обох презирливим поглядом, рушив далі коридором. Я шоковано витріщилася на його широку, напружену спину.

А Ворон вміє дивувати…

— А чому саме Слизерин? — почухавши макітру, тихим голосом поцікавився Микита.

— Бо ти найсправжнісінький слизняк!

І, вирвавши у ошелешеного хлопця телефон, швидко видалила фото самої себе. Пхнувши смартфон хлопцеві в руки, розвернулася та гордо пішла геть.