Розділ 22

Прокинувшись посеред ночі, не одразу зрозуміла, де знаходжуся. Протерла очі, покліпала, сіла. І як я тільки добралася до свого ліжка?

Пам’ять з готовністю підкинула мені розмиту картинку, де я на руках у Марка, лепечу всякі нісенітниці. О. Мій. Бог…

Застогнавши від відчаю, закрила руками обличчя, намагаючись забути все, що відбулося, та нічого не вийшло, навпаки, спогади стали тільки яскравішими. Здається, навіть запах його парфумів забився в легені. Він що, дійсно поцілував мене? Чи це вже мені наснилося?

Торкнувшись скроні кінчиками пальців, мимовільно всміхнулася. А ось це забувати не хотілося… І те, як приємно було в його обіймах…

Зі сплутаними думками я вляглася було назад, але, покрутившись із боку на бік, захотіла пити, а сон мов рукою зняло. Довелося таки сповзти з теплого ліжечка.

В квартирі було темно і тихо, тому я навшпиньки прокралася до кухні та ввімкнула світло. Залишеного мною безладу, після гулянки самотнього алкоголіка, на столі не було. Продукти перекочували назад до холодильника, шкірки від мандаринів разом із пустими пляшками – до смітника. А мені раптом стало так соромно за свою поведінку… Ворон приготував смачнючий обід, усім догодив, навіть про мамине захоплення потурбувався, а я… справді поводилася, наче ображена дитина.

Помітивши брудний посуд в раковині, навіть зраділа. Втамувавши спрагу склянкою води, взялася намивати тарілки. Це заняття хоч трохи притупило почуття сорому, і я одразу ж відчула себе краще. Опісля, ще й усі поверхні протерла.

І з відчуттям виконаного боргу, сходила в душ та лягла досипати чотири години до офіційного настання понеділкового ранку.

* * *

Вимкнувши будильник, ще кілька хвилин лежала, прислухаючись. Показуватися Ворону на очі після вчорашнього все ще було соромно. Та, не дивлячись на всі мої переживання, виявилося, що він вже відчалив. Мабуть, на роботу. Видихнути б полегшено, але по понеділках за розкладом «Основи лінгвістики», і без заспокійливого я ті півтори години не витримаю.

Намагаючись не прислухатися до внутрішнього голосу, який спокушав мене ідеєю прикинутися хворою та безсовісно прогуляти, я випила кави, запхнула в рюкзак велике яблуко та, швидко зібравшись, помчала на навчання. Ранок видався на диво тепленьким. Весна, трохи затримавшись у дорозі, нарешті заявила свої права. Довелося навіть скидати куртку. Підставляючи лице лоскотним сонячним променям, я всміхалася, забувши про всі тривоги, і неспішно крокувала тротуаром. В ранніх підйомах, як виявилося, дійсно є свої переваги.

Навіть не дивлячись на вранішню прогулянку, мені вдалося прибути однією з перших і нахабно зайняти найнепомітніше з кафедри місце в дальньому кутку. Залишилось лише із завмиранням серця чекати на появу Ворона. Однак, коли до початку пар залишалося хвилин зо п’ять, місце поряд зі мною чомусь вирішив зайняти Микита Авдієвський, або просто «Кіт». Дивно було взагалі його бачити в понеділок, та ще й на першій парі.

Мій здивований погляд не сховався від Микити, і той хмикнув, зкуйовдивши своє світле відросле волосся.

— Новий викладач ще та звірюга, — закотив очі Авдієвський. — Зателефонував баті, коли побачив мої пропуски. Ніби ми в дитячому садку, їй-богу. Мені карту заблокували, прикинь?! Офігіти просто…

Я пирснула в кулак і похитала головою. Ласкаво просимо, бідолахо, до нашого клубу безпорадності.

— З посвятою тебе, Кіт, — простягнула я йому руку.

Хлопець теж невесело розсміявся та потис мою долоню.

— О, бачу, двієчники знайшли один одного, — почулося гучне та глузливе від кафедри.

Я злякано пискнула, висмикуючи свої пальці та підіймаючи погляд. Авдієвський навіть бровою не повів. А Марк Едуардович, прихилившись стегном до столу та склавши руки на грудях, пропалював нас похмурим поглядом. Майже всі в аудиторії одразу ж заоглядалися, шукаючи порушників, а я увіткнулася в зошит, роблячи вигляд, ніби це все взагалі не до мене, і я тут посилено гризу граніт науки.

Коли Ворон все ж почав лекцію, я трохи розслабилася, але так і не наважилася підняти погляд до кінця пари.

— Тебе він теж нашугав, чи що? — нахилившись до мене, тихо спитав Микита, та я лиш відмахнулася.

Нічого привертати увагу до нашого закутка. Я тут взагалі-то намагаюся косплеїти людину-неведимку.

Тільки почувши рятівний дзвінок, змогла випрямити спину, яку аж судомою звело від напруження, і видихнути. Якби Ворон жив за часів інквізиції, то став би «намбер ван» з катувань. Від його палаючого погляду відьми самі загорялись би, без багать. Дров би наекономили на кілька наступних поколінь!

Нелюд!