Розділ 18

Ну, звичайно ж, все виявилося не так легко та просто, як я собі уявляла. Минуло більше години пошуків у Мережі, а я знайшла лиш декілька статей, присвячених батькові Марка. І то завдяки мамі, яку я підключила до свого розслідування, спитавши у мессенджері, як називається та авто майстерня Воронів.

За запитом «СТО-кар» знайшлося безліч рекламних сайтів та карта, що стверджувала, - мережа авто майстерень розширювалася далеко за межі Києва майже всією Україною.

— Та ви ремонтний магнат, Марку Едуардовичу, — пробурмотіла я, задумливо покусуючи олівця.

Він не те, що квартиру міг би орендувати… Та йому цілий невеликий готель купити, як до супермаркету сходити. Якщо б, звісно, захотів. Та, натомість, вирішив окупувати мою кімнату, сон та свободу, вламуючись спозаранку та заборонивши запрошувати друзів.

На словосполучення «СТО-кар Ворон» віднайшлась усього одна стаття, присвячена самогубству Едуарда Ворона. Я швидко пробіглася очима по тексту та спохмурніла.

«Сьогодні зранку у власному кабінеті, по вулиці Липинській, було знайдено тіло бізнесмена, власника мережі авто майстерень «СТО-кар», Едуарда Ворона. Тіло виявив один із працівників. Зі слів лікаря швидкої допомоги, що виїхав на виклик робітника, смерть наступила після опівночі, причина: асфіксія внаслідок удушення через повішення.

— Можу лиш сказати, що це виглядає, як самогубство, — прокоментував лікар Тодоренко В.І. — Решту покаже експертиза».

Значить, батько Марка не лише повісився, але й зробив це чомусь у своєму ж офісі. До того ж, без видимих причин… Я бачила список його СТО. Більшість відкрилися якраз у період з 2016 – по 2018, незадовго до смерті Едуарда, і всі – не в Київській області. Його бізнес якраз пішов угору, розростався та процвітав. То навіщо йому при такому розкладі накидати петлю на шию?

Довше копаю, більше з’являється запитань. А я взагалі-то ще з попередніми не розібралася!

Стаття за наступним посиланням, на яке я клацнула, взагалі мене шокувала. Це був репортаж прямо з похорону. Дуже багато людей, всі в чорному, траурному одязі, в руках – квіти, червоні та жовті. Навіть труну сфотографували, важку, бордову, з позолотою на ручках. На одній із представлених світлин я впізнала Марка. Той стояв, поклавши долоню на кришку труни, низько схиливши голову, так, що розтріпане темне волосся ховало очі. В мене серце стислося від цієї печальної картини. Він ж у той день залишився зовсім сам… Дивитися на це було майже нестерпно, і я швидко прокрутила курсором до наступної знимки. І ахнула.

По-батьківськи поклавши руку Марку на плече, з ним розмовляв… брат мого батька, дядько Леонід. Звідки він там? Вони знайомі?!  

Під світлиною я нарешті знайшла текст і жадібно вчиталася. Майже в кінці майнуло знайоме ім’я.

«Близький друг та партнер Едуарда Борисовича, Хомицький Леонід, відмовився від коментарів пресі, по причині глибокої скорботи та туги.

— Я втратив друга, і мені нічого більше додати, — сказав він нашому журналісту».

А батьки ні словечком не обмовилися про те, що дядько Леонід дружив із Вороном. Може, не вважали за потрібне? Едуард Борисович мертвий, а Леонід – прикутий до ліжка до кінця свого життя.

Після тої страшної аварії, в якій татів брат став мовчазним овочем, ми не часто згадуємо про це. Батьки навідуються щотижня до нього в приватну клініку, оплачують рахунки за підтримку життя та ліжкомісце в палаті. Та всі ми прекрасно знаємо, що він ніколи вже звідти не вийде. Все, що може робити, коли не спить, це — рухати очима. Не розмовляє, не посміхається. Жоден м’яз його не реагує на подразники. Знаходитися поряд із ним настільки ніяково, що я частіше, аніж двічі на рік, на це не зважуюсь. Коли ти сидиш та розповідаєш йому про все на світі, а він дивиться на тебе, не кліпаючи, мурашки біжать шкірою. Стає соромно за те, що ти можеш говорити, а він – ні. Можеш рухатися, почухати ніс, коли свербить, з’їсти руками жирнючий бюргер. А він навіть не може сказати, коли йому чогось хочеться. І чи хочеться чогось узагалі.

Зрозуміло, що й спитати його про Ворона теж не вийде. Доведеться взнавати у мами. В статті, згадували слово «партнер», але дядько Леонід ніколи не займався нічим, пов’язаним із автомобілями. Хіба що ними перевозив різні товари з-за кордону. Може, й для Ворона щось закупляв? Це звучить доволі логічно.

Відкинувшись на стільці, я важко зітхнула. Клубок з думок та здогадок намотався здоровенний, і лиш одна ниточка поки що тягнулася до Львова та до моєї сім’ї. Решта – одна цілковита загадка.